Розділ 33. Брундізій

Італія, місто Брундізій, лютий-березень 49 р. до н. е.

Помпей, відступаючи на південь через усю Італію швидше, ніж будь-хто сподівався від людини, що ще недавно обіцяла зустріти Цезаря з непереможною армією, зібрав рештки своїх сил у Брундізії, порту на самому кордоні Адріатики, звідки найкоротший шлях лежав через море до Греції, де на нього чекали легіони, зібрані східними провінціями, ще не готові до негайного бою, але здатні, з часом, зрівняти шальки терезів.

Цезар, переслідуючи його з тією самою швидкістю, яка вже стала притчею во язицех серед власних солдатів і ворогів воднораз, дістався Брундізія раніше, ніж Помпей встиг завершити переправу всього війська, і опинився перед задачею, яку жоден полководець не бажав би собі: місто, оточене морем з одного боку, укріплене гарнізоном з іншого, і ворог, що вислизає щоночі невеликими партіями на кораблях, яких у самого Цезаря просто не було, щоб перекрити гавань.

* * *

— Ми можемо спробувати перекрити вихід з гавані штучною греблею, — запропонував один з інженерів штабу, коли Цезар зібрав нараду того ж вечора, коли прибув до стін міста. — Так само, як робили при облозі приморських міст у Галлії.

— Спробуємо, — погодився Цезар. — Хоча підозрюю, що Гней встигне вислизнути раніше, ніж ми завершимо бодай половину роботи. Він не з тих, хто чекає, поки пастка зімкнеться повністю.

Він виявився правим значно швидше, ніж міг сподіватися: Помпей, дізнавшись про будівництво греблі від перебіжчиків, наказав спорудити на кораблях, що лишалися в гавані, високі дерев'яні вежі, з яких лучники й пращники могли обстрілювати робітників на молу з такої відстані, що звичайні щити не давали достатнього захисту, змушуючи інженерів Цезаря вигадувати нові способи прикриття, зводячи над самою греблею дерев'яні галереї, схожі на ті, якими прикривали облогові вежі під час штурмів галльських міст.

— Кожен крок цієї облоги нагадує мені шахову партію, де обидва гравці бачать дошку, але жоден не бачить наперед, скільки ходів лишилося до розв'язки, — зауважив Требоній, спостерігаючи, як робота над греблею просувається повільно, крок за кроком, під безперервним обстрілом.

Робота над греблею тривала днями, під безперервними обстрілами галльськими стрілами й вилазками гарнізону, і Тавр, чия когорта брала участь у будівництві, згадував потім цю облогу як одну з найдивніших за весь час служби — не тому, що вона була важчою за інші, а тому, що ворог, замість завзятої оборони до останнього, здавалося, лише виграє час, готуючись до втечі, а не до перемоги.

— Вони не намагаються нас розбити, — зауважив Тавр Волузію. — Вони намагаються протриматися рівно стільки, скільки треба для завантаження останніх кораблів.

Волузій, спостерігаючи за гарнізоном крізь проміжок між укріпленнями, похитав головою з тією особливою втомою, яку відчуває солдат, що бачить у ворожому таборі не абстрактну загрозу, а таких самих людей, як він сам, зайнятих такою самою марудною роботою підготовки до бою чи втечі.

— Дивна це війна, Тавре, — сказав він. — Не проти галлів, які б'ються за власну землю до останнього подиху. Не проти германців, які вважають смерть у бою вищою за життя в полоні. Це війна проти людей, які, можливо, ще торік стояли поруч з нами в спільному строю десь на кордоні, а тепер тікають від нас морем, бо політики в Римі не змогли домовитися між собою мирно.

— Може, це найгірший тип війни з усіх, — відповів Тавр. — Той, де жоден бік не може по-справжньому ненавидіти іншого, бо обидва знають, що по інший бік стоять такі самі римляни, з такими самими родинами вдома, з такою самою втомою від наказів, яких ніхто з них особисто не віддавав.

* * *

Помпей, у самому місті, проводив ці дні в гарячкових приготуваннях, розриваючись між потребою відступу заради збереження армії та розумінням того, яким приниженням стане для нього, полководця, що звик диктувати умови, а не втікати від них, ця вимушена евакуація перед очима всієї Італії.

— Батьку, — сказав йому один із синів, Гней Помпей молодший, юнак запальний і менш стриманий за батька, — дозволь мені лишитися з ар'єргардом і затримати ворога, поки ти й основне військо завершите переправу в безпеці.

— Я не втрачу жодного сина заради годинної затримки, — відповів Помпей твердо. — Цезар отримає місто, коли ми підемо. Він не отримає жодного життя понад те, яке заплатили б ми самі в чесному бою, а не в марній жертві заради символу.

Молодший син, розчарований відмовою, вийшов з намету батька мовчки, і один із старших офіцерів, що бачив цю сцену, зауважив пізніше Руфу, коли той записував свідчення для звіту консулу: що різниця між батьком і сином полягала не в хоробрості — обидва мали її вдосталь, — а в тому, наскільки батько, зі своїм тридцятирічним досвідом командування, навчився розрізняти хоробрість, яка служить справі, від хоробрості, яка лише тішить власну гордість того, хто нею тішиться.

— Молодий Гней хоче слави, як хотів її батько замолоду, — сказав офіцер. — Старий Гней хоче лише вижити достатньо довго, щоб повернутися й забрати те, що вважає своїм по праву. З роками, здається мені, друге стає ціннішим за перше, хоч жоден полководець не визнає цього вголос, поки молодий.

Останньої ночі, коли останні кораблі відпливали від причалів під покровом темряви, Помпей наказав перекрити вузькі вулиці міста барикадами й вирити приховані пастки на шляхах, якими могла б переслідувати римська кіннота, — заходи, які дозволили останнім захисникам відірватися від наступаючих легіонів Цезаря на достатню відстань, щоб завершити посадку на кораблі раніше, ніж ворог досяг гавані.