Розділ 27. Карри

Месопотамія, рівнина біля міста Карри, травень 53 р. до н. е.

Марк Ліциній Красс перейшов Євфрат навесні з сімома легіонами, чотирма тисячами кінноти й таким самим числом легкоозброєних, розраховуючи на кампанію, яка мала принести йому те, чого не приносили жодні статки, зібрані за життя, — славу полководця, здатну зрівняти його ім'я з іменами Помпея й Цезаря в очах Риму назавжди.

Артабаз, цар вірмен, союзник, на якого Красс покладав великі надії, прийшов до табору особисто, пропонуючи провести римське військо через гори Вірменії, де кіннота парфян, головна їхня сила, втрачала перевагу серед вузьких перевалів, а не рівнин.

— Шлях через гори довший, консуле, — казав Артабаз через перекладача, — але коротший шлях коштуватиме тобі більше, ніж днів маршу. Парфянська кіннота панує на рівнинах Месопотамії так, як панує риба у воді. Твої легіони, хай які досвідчені, ще не бачили ворога, що б'ється зовсім не так, як бились галли чи навіть германці.

Красс, вислухавши це, подякував цареві за пораду й обрав рівнину, коротший шлях — рішення, яке офіцери його штабу, включно з власним сином Публієм, щойно прибулим з блискучим загоном галльської кінноти, здобутим під командуванням Цезаря в Галлії, зустріли мовчазним обміном поглядів, які красномовніше за будь-які слова виказували сумнів.

— Консуле, — наважився заперечити один зі старших легатів, чоловік на ім'я Кассій Лонгін, квестор війська, чиє ім'я в Римі тоді ще нічого нікому не говорило, — Артабаз пропонує розумну пораду. Гори повільніші, але безпечніші. Кожен день на цій рівнині — це день, коли парфянська кіннота бачить нас здалеку, а ми не бачимо її, доки вона не наблизиться на постріл стріли.

— Артабаз хоче, щоб я залежав від його доріг і його провіанту, Кассію, — відповів Красс, роздратований самим тоном заперечення більше, ніж його змістом. — Я не збираюся бути боржником вірменського царя за прохід через власні гори, коли є коротший шлях, який я можу пройти незалежно від будь-чиєї ласки. Крім того, час важить. Кожен місяць зволікання — це місяць, коли в Римі забувають, навіщо взагалі розпочато цей похід.

Кассій замовк, підкоряючись наказу, але Тавр, що чув цю розмову, стоячи неподалік у почті, помітив, як квестор довго дивився вслід консулові, що йшов геть, з виразом людини, яка вже подумки прощається з надією на розумне командування й починає рахувати, як зберегти якомога більше життів, коли розумне командування остаточно зрадить.

— Батько поспішає, — сказав Публій одному з трибунів того вечора, коли розбивали табір після переправи. — Він боїться, що слава дістанеться не йому, якщо кампанія затягнеться. Я бачив цей самий поспіх у людей, що програвали справи через нетерпіння частіше, ніж через брак хоробрості.

* * *

Проводирем через рівнину став араб на ім'я Абгар, вождь, що присягався на дружбу з Римом, а насправді, як з'ясувалося занадто пізно, вже давно продав свою вірність парфянському царю Ороду, і саме він завів сім легіонів углиб рівнини, подалі від річки, де вода й провіант ставали дедалі проблематичнішими, а шлях до відступу дедалі довшим.

Тавр, що приєднався до парфянського походу разом з рештою ветеранів галльських кампаній, переведених для посилення Крассового війська, — рішення, яке сам він вважав більшою честю, ніж вважав насправді, коли зрозумів, наскільки чужою була ця земля порівняно з лісами й ріками Галлії, — ішов у перших лавах того дня, коли на обрії з'явилася хмара пилу, яка спершу здалася йому просто вітром пустелі.

— Це не вітер, — сказав Волузій, що йшов поруч, примружившись проти сонця. — Забагато пилу для вітру. Це кіннота, і, судячи з розмаху хмари, кіннота численна.

Парфяни з'явилися раптово, здалеку схожі на суцільну металеву стіну, що виблискувала на сонці так яскраво, що деякі легіонери, за пізнішими свідченнями, засліплено відступали крок назад, перш ніж зрозуміли, що блиск цей — не магія, а лише сонце, відбите від тисяч обладунків, вкритих сталевими лусками поверх шкіри.

* * *

Публій Красс, командуючи кіннотою, отримав наказ атакувати парфянський фланг, коли перший град стріл почав завдавати відчутних втрат у щільних лавах піхоти, і повів свою галльську кінноту, тринадцять сотень чоловік, у стрімку контратаку, яка спершу здавалася успішною — парфяни відступили, розсипаючись, ніби тікаючи в паніці.

Це була пастка, стара тактика степових вершників, знайома історії, хоч і незнайома римлянам того дня: удавана втеча, що заманює переслідувача далі й далі від основних сил, поки він не опиниться сам, оточений з усіх боків важкою кіннотою, катафрактаріями в лускатих обладунках із довгими списами, і кінними лучниками, що кружляють навколо, засипаючи оточених стрілами без жодної можливості для контратаки.

Публій, зрозумівши пастку занадто пізно, наказав своїм людям спішитися й зайняти кругову оборону на невеликому пагорбі, сподіваючись протриматися до підходу батькового підкріплення, яке, як він вірив, мало побачити хмару пилу від його загону й прийти на допомогу.

Підкріплення не прийшло вчасно. Красс, отримавши суперечливі звістки про становище сина, вагався достатньо довго, щоб парфяни встигли завершити оточення, а коли головні сили нарешті рушили на допомогу, зустріли настільки щільний град стріл, що просування довелося зупинити, не досягнувши пагорба.

Публій, поранений списом у руку і бачачи, що надії на порятунок не лишилося, а полон для римського командира означав або смерть у муках, або приниження, гірше за смерть, наказав своєму зброєносцю вбити його власним мечем — обов'язок, який зброєносець виконав, за словами тих небагатьох, хто вижив і зумів пробитися до основного війська, з таким плачем, що навіть парфянські вершники, побачивши це здалеку, на мить притримали коней.