Розділ 26. Смерть Юлії

Рим, вілла на Альбанському пагорбі, серпень 54 р. до н. е.

Юлія відчула перші перейми раніше, ніж очікували повитухи, і в цьому передчасному початку не було ще нічого лихого — жінки народжують раніше строку часто, і досвідчені жінки дому запевняли її, тримаючи за руки, що дитина, яка поспішає прийти у світ, зазвичай виявляється найздоровішою.

Вона провела ранок, як проводила майже кожен ранок відтоді, як стала дружиною Помпея, — вишиваючи в саду, слухаючи, як чоловік розповідає про справи міста, які насправді її мало обходили, але які вона слухала з тим щирим інтересом, з яким молода жінка слухає чоловіка, коли справді його любить, а не лише грає роль вдячної дружини. Політичний шлюб, укладений батьком заради союзу з полководцем, обернувся для неї, на власний подив, найщасливішими роками життя — вона, вихована в домі, де розрахунок і почуття рідко ходили поруч, знайшла в грубуватому, звиклому до табору чоловікові дбайливість, якої не сподівалася знайти в жодному шлюбі.

— Ти зблідла, — зауважив Помпей того ранку, ще не підозрюючи, наскільки скоро це зауваження набуде іншого сенсу.

— Дитина квапиться, здається мені, — відповіла вона, посміхаючись крізь легкий біль. — Батько мій теж завжди квапився, розповідали мені. Може, це в неї від діда.

Помпей, чоловік, що бачив кров десятків тисяч людей на полях битв трьох континентів, ходив коридором вілли, як ходить юнак перед першим боєм, не знаходячи собі місця, і щоразу, коли з кімнати долинав крик дружини, здригався сильніше, ніж здригався колись від свисту парфянської стріли над вухом.

— Полководцю личить чекати мовчки, — сказав йому Афраній, намагаючись пожартувати, щоб розрядити напругу.

— Полководець наказує людям, чиї смерті він розуміє, — відповів Помпей глухо. — Тут я нікому не можу наказати. Тут я безсиліший за останнього раба цього дому.

Він сів на кам'яну лаву в атрії, дивлячись на басейн, де відбивалося вечірнє небо, і згадав, майже проти власної волі, свою першу дружину, з якою розлучився багато років тому за наказом Сулли, коли той ще правив Римом залізною рукою і роздавав шлюби своїм прибічникам, як роздають нагороди по війні. Тоді він теж не міг нічого вдіяти, тільки цього разу безсилля було іншим — не перед волею диктатора, а перед волею тіла, яке народжувало нове життя ціною власного.

— Я воював тридцять років, Афранію, — сказав він тихо. — Здобував царства, руйнував флоти піратів, приводив додому багатства цілих країн. І досі не навчився нічого, що допомогло б мені зараз, коли жінка, яку я люблю дужче за всі ці царства разом узяті, кричить за тими дверима, а я стою тут, склавши руки, як хлопчисько.

* * *

Пологи тривали довше, ніж будь-хто сподівався, і надвечір повитуха вийшла до Помпея з обличчям, яке досвідчений полководець умів читати краще за будь-яке слово: обличчям людини, яка приносить звістку, гіршу за ту, на яку сподівалися.

— Дитина, — сказала вона. — Дівчинка. Живе, слабка, але дихає.

— А Юлія?

Повитуха не відповіла одразу, і в цій паузі Помпей почув усе, що йому було потрібно почути, перш ніж слова взагалі прозвучали.

— Кровотеча не спиняється, пане. Ми робимо все, що можемо.

Він увійшов до кімнати, незважаючи на протести жінок дому, які вважали непристойним, щоб чоловік бачив дружину в такому стані, і побачив Юлію, бліду настільки, що шкіра її здавалася майже прозорою в світлі ламп, з очима, що ще впізнавали його, хоч і затуманеними тим особливим спокоєм, який, за словами лікарів, приходить до людей, коли тіло вже прийняло рішення, якого розум ще не наважується визнати.

— Гнею, — прошепотіла вона, і в голосі не було страху, тільки ніжність, з якою вона завжди зверталася до нього, відколи шлюб, укладений заради політики, обернувся, на подив обох, справжнім коханням. — Назви її на честь мого батька, якщо вона виживе. І на честь моєї матері, якщо забажаєш. Тільки не сварися з ним через мене, коли мене не стане. Обіцяй.

— Ти не помреш, — сказав він, стискаючи її руку так, наче власна сила могла втримати життя, що витікало з неї крапля за краплею. — Я не дозволю.

Юлія посміхнулася слабко, тією посмішкою, з якою розумні люди зустрічають марні обіцянки тих, кого люблять.

— Ти дозволив собі перемогти піратів, царів, цілі народи, Гнею. Це — не в твоїй владі. Обіцяй мені щодо батька. Це в твоїй владі, і це важливіше за все інше, що ти можеш мені зараз пообіцяти.

Він обіцяв, і за кілька годин по опівночі Юлія померла, а немовля, дівчинка, для якої вона просила ім'я, не пережило й тижня, згасаючи так тихо, ніби саме прийшло на світ лише для того, щоб супроводити матір у останню дорогу.

* * *

Звістка досягла Цезаря в Британії, куди він саме повернувся після другої, важчої за першу, спроби підкорити острів за морем, про який більшість римлян досі знали лише з переказів мореплавців і купців, що торгували оловом.

Він прочитав листа при світлі похідної лампи, у наметі, розбитому серед незнайомого пейзажу, де навіть повітря, за словами солдатів, пахло інакше, ніж повітря Італії, і Руф, що приніс листа особисто, здолавши морську переправу заради швидкості, побачив те, чого не бачив ще ніколи за всі роки служби консулу: людину, чиє обличчя, зазвичай кероване з такою точністю, з якою кермується колісниця досвідченим візником, на кілька довгих митей втратило будь-який контроль.