Розділ 25. Лука

Провінція, місто Лука, квітень 56 р. до н. е.

Місто Лука, невелике й малопомітне на карті Італії, того квітня прийняло більше вершників, лікторів і почту, ніж бачило за все своє існування: за різними підрахунками, до міста з'їхалося понад двісті сенаторів і сто двадцять лікторських в'язок консульської та проконсульської влади воднораз, так що самі мешканці, за словами очевидців, жартували, ніби Сенат вирішив тимчасово перенести засідання з Риму до їхніх стін.

Цезар прибув першим, з невеликим почтом, і оселився в скромному домі, обраному навмисно так, щоб не привертати уваги більше, ніж того вимагала присутність проконсула Галлії на території своєї ж провінції, — формальність, яка дозволяла йому приймати гостей, не порушуючи закону, що забороняв намісникові переходити межу своєї провінції без дозволу Сенату.

Красс приїхав другим, старий тепер уже за римськими мірками — шістдесят років, — але жвавий тим особливим неспокоєм людини, яка все життя гналася за визнанням, якого гроші так і не змогли їй купити, і яка знайшла нарешті привід, здатний, на її думку, це визнання дати: похід проти Парфії, царства на сході, багатого й, за чутками, слабшого, ніж здавалося на перший погляд.

Помпей приїхав останнім, з почтом, гіднішим тріумфатора, ніж приватної особи, і саме в цьому спізненні й пишноті прибуття Цезар, що спостерігав з вікна свого тимчасового помешкання, побачив те, чого боявся найбільше: людину, яка почала вважати себе не рівним партнером в угоді, а старшим серед рівних, чиє прибуття варте очікування.

— Він в'їхав до міста так, ніби це не Лука, а завойована столиця Мітрідата, — зауважив Лабієн, що супроводжував Цезаря того дня як єдиний легат, допущений до цієї частини перемовин. — Двадцять лікторів попереду, вершники обабіч, натовп місцевих, зігнаний, здається мені, заздалегідь, аби було кому вітати.

— Гней завжди любив, щоб його зустрічали як завойовника, навіть коли їде на звичайну зустріч друзів, — відповів Цезар, не відриваючись від вікна. — Це не вада, Тіте, це його мова. Він говорить пишністю так само, як я говорю простотою. Питання лише в тому, чи ми обидва ще розуміємо мову одне одного, чи вже тільки вдаємо, що розуміємо.

Він спустився назустріч гостю сам, без зайвого почту, свідомо применшуючи власну пишність поруч із пишністю Помпея, — жест, який будь-хто сторонній міг би прийняти за скромність, але який Лабієн, знаючи свого полководця роками, розпізнав одразу як точно розрахований контраст: людина, що вміє применшити себе перед очима суперника, часто здається сильнішою за того, хто вимагає пишноти для власного самоствердження.

* * *

Перша розмова між трьома, за зачиненими дверима, без писарів і свідків, тривала довше, ніж будь-хто з почту сподівався, і Руф, що чекав у сусідній кімнаті серед інших довірених людей кожного з трьох, чув крізь стіну лише уривки голосів — досить, щоб зрозуміти, що розмова не завжди йшла спокійно.

— Ти забув, Гнею, — почув Руф голос Красса, підвищений дужче, ніж личило людині його статків і віку, — що ця угода дала тобі змогу одружити дочку консула, отримати землю для ветеранів без опору Сенату, здобути хлібну комісію з такою владою, якої не мав жоден приватний громадянин за сто років. Ти отримав усе це не сам, а завдяки нам трьом разом.

— А ти забув, Марку Ліцинію, — відповів голос Помпея, стриманіший, але не менш твердий, — що я здобув Азію, Понт, Сирію власним мечем, задовго до того, як хтось із вас двох чув слово "тріумф" стосовно власного імені. Я не потребую нагадувань про те, що маю дякувати комусь за власну велич.

Тоді пролунав третій голос, спокійніший за обидва інші, і в ньому Руф упізнав ту особливу інтонацію, яку Цезар беріг для миттєвостей, коли слова мали не переконати, а розв'язати вузол.

— Годі, — сказав Цезар, і хоч слово було коротким, воно змусило замовкнути обох. — Ми зібралися тут не змагатися, хто з нас заслуговує на більшу шану за минуле, а домовитися, хто отримає що в майбутньому. Минуле не ділиться, панове. Ділиться тільки завтрашній день, а завтрашній день досить великий для всіх трьох, якщо ми не витратимо його на суперечки про вчорашній.

Руф, слухаючи це крізь стіну, подумав про те, яку дивну роль виконує людина, чий голос щойно розв'язав сварку двох найбагатших і найвпливовіших громадян Риму, хоча за формальним рахунком військової сили Цезар мав менше, ніж будь-хто з двох інших: менше грошей за Красса, менше слави минулих перемог за Помпея. Влада цієї людини, зрозумів Руф уперше так ясно, трималася не на багатстві й не на минулих тріумфах, а на тому рідкісному вмінні, яке не купиш і не успадкуєш, — умінні лишатися останнім спокійним голосом у кімнаті, коли всі інші голоси підвищено.

За кілька годин двері відчинилися, і троє вийшли разом, усміхнені перед очима слуг і почту так, ніби щойно домовилися про звичайну справу, а не перекроїли карту всього Середземномор'я між собою трьома голосами за зачиненими дверима провінційного будинку.

* * *

Умова, до якої зрештою дійшли троє за зачиненими дверима, стала відома Риму лише поступово, частинами, і кожна частина викликала в Сенаті все більше тривоги серед тих небагатьох, хто наважувався говорити відкрито: Помпей і Красс мали висуватися консулами на наступний рік, обравшись, як стверджували чутки, з такою ж певністю, з якою сходить сонце, а тоді Помпей отримає намісництво в обох Іспаніях, Красс — у Сирії, звідки відкривався шлях на Парфію, а Цезарю продовжать галльське командування ще на п'ять років, аж до завершення підкорення всієї країни, замість короткого строку, визначеного попереднім законом.