Розділ 24. Зимові листи

Рим, зима 57–56 р. до н. е.

Цицерон повернувся до Риму восени, через шістнадцять місяців вигнання, і повернення це, за його власними словами, сказаними згодом у промові перед Сенатом, було схоже на друге народження: натовп, що вітав його на Аппієвій дорозі, тягнувся, за переказами очевидців, від воріт міста аж до Капітолію, і люди кидали квіти під ноги людині, яку рік тому та сама більшість дозволила вигнати без жодного протесту.

— Спільна справа... — почав було він у своїй першій промові на форумі, і затнувся, згадавши, мабуть, як багато коштувало йому це саме слово, — вітчизна прийняла назад свого сина, і я обіцяю служити їй до останнього подиху так само, як служив, коли рятував її від Катіліни.

Аттік, що стояв у натовпі поруч із Тіроном, зауважив пошепки, звертаючись радше до себе, ніж до секретаря: що людина може повернутися з вигнання, повернути дім, повернути гідність, але не може повернути тієї безтурботної певності, з якою колись вірила, що заслуги перед вітчизною самі себе захищають.

Дім на Палатині, зруйнований за наказом Клодія, Сенат постановив відбудувати коштом скарбниці, і Цицерон, стоячи серед руїн храму Свободи, який Клодій поставив на місці його оселі, наказав робітникам розібрати кладку каменя за каменем, повільно, майже урочисто, ніби кожен камінь, знятий з місця приниження, повертав йому частку гідності, яку забрали разом з домом.

— Він хоче, щоб храм розібрали до останнього каменя ще до кінця літа, — сказав Тірон Аттіку, спостерігаючи за роботами. — Каже, що не зможе спати спокійно, доки бачитиме з вікна сусіднього будинку тінь тієї споруди.

— А Клодій?

— Клодій кричить на форумі, що це блюзнірство — руйнувати освячений храм заради приватної образи одного громадянина, хай який славний. Але Клодій кричить про все, що втрачає, Тіроне, це в нього замість молитви.

* * *

Повернення Цицерона змінило розстановку сил у Римі несподіваним чином: замість того, щоб стати вдячним боржником Помпея, який формально посприяв його поверненню голосуванням у коміціях, оратор дедалі частіше з'являвся на боці тих сенаторів, які вважали, що влада трьох людей — Цезаря, Помпея й Красса — заходить надто далеко, і що галльські перемоги, хай які славні, дають одному проконсулу забагато війська й забагато грошей для мирного громадянина.

— Він забув, кому завдячує життям, — сказав Руф, доповідаючи Цезарю листом, який дійшов до зимового табору біля Плаценції вже після снігопадів, коли гірські перевали ледве пропускали кур'єрів. — Цицерон промовляє в Сенаті проти земельного закону, який ти провів торік, і натякає, що галльське командування варто переглянути раніше строку.

Цезар, читаючи цей лист при світлі лампи в наметі, що правив йому за зимову резиденцію ближче до кордонів Італії — саме тут, у Цізальпінській Галлії, зручніше було вести справи Риму, ніж углибині завойованих земель, — відповів не одразу, а лише подиктувавши писарю коротку записку у відповідь, у якій наказував Руфу нічого не робити, тільки спостерігати.

— Невдячність, — сказав він писарю, вже не для листа, а немов міркуючи вголос, — це не вада характеру, Аполлодоре. Це закон природи, такий самий, як закон, за яким вода тече вниз. Людина, врятована від смерті, за рік починає соромитися того, що комусь завдячує життям, і найлегший спосіб позбутися цього сорому — переконати себе, що рятівник насправді був загрозою, якої слід було позбутися.

Тієї ж зими, коли легіони стояли по зимових таборах уздовж кордонів завойованих земель, а сам Цезар роз'їжджав між ними й Цізальпінською Галлією, вирішуючи судові справи провінції й приймаючи посольства з Риму, він почав писати книгу — не для власної втіхи, а з тим самим розрахунком, з яким писав усе інше в житті: звіт про галльську війну, який мав дійти до кожного освіченого римлянина раніше, ніж плітки й перекручені звістки встигнуть сформувати думку про нього без його відома.

— "Усю Галлію поділено на три частини", — продиктував він писарю одного вечора, починаючи оповідь, яка мала охопити події останніх двох років, — і затримався на цьому реченні довше, ніж на будь-якому іншому за весь вечір.

— Чому саме так, проконсуле? — наважився спитати молодший писар, новачок серед канцелярських рабів табору. — Можна було почати з опису твоєї перемоги над гельветами, як роблять інші полководці в своїх звітах.

— Тому що людина, яка починає розповідь про власні перемоги з опису самої себе, викликає підозру навіть у найдоброзичливішого читача, — відповів Цезар. — А людина, яка починає з опису землі, річок і племен, тверезо й без пафосу, ніби йдеться про землемірний звіт, а не про хроніку слави, — така людина здається безстороннім свідком, навіть коли розповідає про власні подвиги в третій особі, ніби йдеться про когось іншого.

Писар записав це зауваження про себе, не розуміючи ще до кінця, наскільки точно консул щойно описав власний метод — не лише в письмі, а в усьому: говорити про себе так, ніби йдеться про третю особу, тримати відстань навіть у найособистішій розповіді, дозволяючи читачеві, як і слухачеві в Сенаті, вірити, що він сам, а не автор, дійшов висновку про велич описаних подій.

Ночами, коли писар засинав над табличками, а табір затихав, Цезар часом сідав переписувати окремі уривки власноруч, і Руф, якому доводилося носити готові сувої гінцям на південь, одного разу побачив, як консул закреслив цілий абзац, у якому описував власну хоробрість у бою на Сабісі, замінивши його сухим реченням про те, що "становище було критичним, аж доки прибуття десятого легіону не змінило перебігу бою".