Розділ 22. Аріовіст

Галлія, землі секванів, літо 58 р. до н. е.

Перемога над гельветами принесла Цезарю дещо, чого він не сподівався отримати так швидко: посольство від майже всіх племен Галлії, які прибули не дякувати, а просити про новий захист — цього разу від германців, яких самі ж галли колись покликали через Рен на допомогу у власній міжусобиці, а тепер не могли позбутися, як не можна позбутися вовка, якого впустили до кошари, сподіваючись, що він поганяє тільки чужих овець.

Аріовіст, вождь свевів, оселився на землях секванів роками раніше, забрав собі третину найкращих полів, привів через Рен нові тисячі своїх людей, і тепер поводився не як гість, а як господар, вимагаючи заручників і данини від тих самих секванів, що колись покликали його проти едуїв.

— Він назвав себе царем Галлії, — сказав Дівіціак, знову прийшовши до табору Цезаря, цього разу від імені майже всіх племен, об'єднаних спільним страхом. — Не германці лякають нас найбільше, консуле, а те, що за Аріовістом підуть нові тисячі його народу, якщо йому дозволити утвердитися остаточно. Ми, галли, воюємо одне з одним усе життя, це наша природа, як буря — природа моря. Але германець не воює заради здобичі, як воюємо ми. Він воює заради землі, на якій сяде назавжди.

Цезар слухав це мовчки, і Руф, що записував слова для звіту в Рим, бачив, як консул усе частіше повторював про себе одну й ту саму фразу, ніби перевіряючи її на смак: "Рим не може дозволити германському царству утвердитися по цей бік Рену." Це була фраза, яку легко буде вимовити в Сенаті, і яка виправдає війну краще за будь-яку скаргу галльського племені.

— Ти вже склав промову для Риму, перш ніж скласти план битви, — зауважив Лабієн тихо, коли вони лишилися самі того вечора.

— Промова для Риму важливіша за план битви, Тіте, — відповів Цезар, не відриваючись від таблички, на якій нотував цифри постачання зерна. — Битву я виграю чи програю раз. Промову читатимуть роками, і саме вона вирішить, чи назвуть мене захисником Галлії, чи шукачем чужої війни заради власної слави. Я волію написати цю історію сам, поки її не написав хтось інший у Сенаті, кому це вигідніше.

— А якщо Аріовіст погодиться на мир? Якщо він відступить сам, без бою?

Цезар підвів очі, і в них майнуло щось схоже на жаль — не за германцями, а за втраченою можливістю, якої, він уже знав, не станеться.

— Тоді я радітиму миру щиро, Тіте, бо мир без крові кращий за перемогу з кров'ю. Але людина, яка привела через Рен стільки тисяч своїх, не для того, щоб піти назад за перше прохання. Аріовіст програв би обличчя перед власним народом швидше, ніж перед моїми легіонами, а це для вождя варварів гірше за смерть.

* * *

Перш ніж вдатися до зброї, Цезар зажадав зустрічі з самим Аріовістом, і германський вождь погодився, обравши для переговорів пагорб посеред рівнини, рівновіддалений від обох таборів, з умовою, що кожен приведе з собою лише кінну охорону.

Аріовіст виявився людиною більшою за будь-яку уяву про варвара, яку Руф, що супроводжував Цезаря того дня, коли-небудь мав: високий, з волоссям кольору соломи, заплетеним у товсту косу, у обладунку з захопленої в галлів бронзи, і з латиною, яку вивчив за роки торгівлі й воєн на римському кордоні — латиною грубуватою, але цілком придатною для того, щоб зневажати нею співрозмовника.

— Я знаю тебе, Гаю Юлію, — сказав Аріовіст без жодного поклону чи ввічливості, властивої початку перемовин. — Знаю, що в Римі є люди, охочі до твоєї смерті більше, ніж я. Сенат Риму дав мені звання друга римського народу торік. Я не порушив жодної угоди з Римом. Я воюю з галлами, це моя справа, а не твоя.

— Твоя справа стає моєю, коли твої люди переходять Рен новими тисячами щороку, — відповів Цезар рівно, — і коли племена, що є друзями Риму, просять захисту від тебе.

— Друзі Риму, — Аріовіст посміхнувся так, як посміхається людина, що бачить наскрізь риторику, якою прикривають звичайний розрахунок сили. — Едуї були друзями Риму й тоді, коли я розбив їх у битві й забрав заручників. Де був Рим тоді? Тепер, коли я став сильним, а ти шукаєш слави для себе, Рим раптом згадав про дружбу з едуями. Скажи мені чесно, консуле, замість промов: ти прийшов сюди захищати галлів чи захищати власне ім'я, яке потребує перемоги, щоб заглушити язики твоїх ворогів удома?

Цезар не відповів одразу, і в цій паузі Руф побачив те, чого не бачив ще ніколи: консул, спійманий словом, що влучило точно в ціль, обмірковував відповідь довше, ніж зазвичай дозволяв собі перед підлеглими.

— Обидва мотиви можуть бути правдою воднораз, Аріовісте, — сказав він нарешті. — Я не заперечую, що моя слава потребує цієї війни. Але це не робить галльський страх перед тобою менш справжнім. Піди назад за Рен зі своїми людьми, залиш землі секванів і едуїв, і я поверну легіони в Провінцію, не проливши ані краплі германської крові.

— Земля, яку я взяв мечем, лишається моєю, поки хтось інший не забере її мечем сильнішим, — відповів Аріовіст, підводячись. — Такий закон, за яким живу я, живуть мій народ, і, здається мені, живе весь світ, тільки римляни називають його інакше вченими словами. Перевіримо, чий меч сильніший.

Він уже майже відійшов до свого коня, коли раптом обернувся, і в очах його промайнуло щось, що Руф пізніше назвав про себе передчуттям, хоча жодного доказу цьому не було.

— Мені снилося, консуле, — сказав Аріовіст, — і жерці мого народу підтвердили сон: що смерть моя прийде не від чужого меча в бою, а від руки одного з моїх власних, тоді, коли я найменше цього чекатиму. Може, боги показують мені це, щоб я не боявся тебе так, як боюся власного табору. Скажи мені, римлянине, чи вірите ви, латиняни, у такі сни?