Розділ 21. Гельвети

Провінція, міст на Роні біля Генави, березень 58 р. до н. е.

Звістка прийшла до Цезаря швидше, ніж він сподівався, і застала його ще в Римі, серед останніх справ перед від'їздом: гельвети, народ, що жив у горах між Юрою і Женевським озером, спалили власні дванадцять міст і чотириста сіл, щоб ніхто з них не спокусився повернутися, і рушили всім народом — за підрахунками, яких Цезар пізніше сам не повірив, поки не побачив таблички, знайдені в їхньому таборі, — триста шістдесят вісім тисяч душ, з яких добра чверть здатна носити зброю, шукаючи нових земель на заході, у краю сантонів, ближче до Океану.

Шлях їхній лежав через Провінцію, через єдиний вузький міст біля Генави, і Цезар, що мав у своєму розпорядженні на весь цей час лише один легіон, розквартирований неподалік, зрозумів одразу, що коли він не встигне до мосту раніше за них, увесь південь Галлії стане проїжджим двором для народу, який рухається, як сарана, обгризаючи землю до голого каменя.

Він доїхав з Рима до Генави за вісім днів — швидкість, про яку потім розповідали з таким самим подивом, з яким розповідали про його плавання серед піратів замолоду, — і наказав зруйнувати міст тієї ж ночі, коли прибув.

* * *

— Легат просить дозволу пройти мирно, — доповів Руф, який супроводжував Цезаря в цій поїздці як людина для доручень і як очі та вуха серед місцевих союзників-едуїв, чия відданість Риму завжди залежала від того, хто цього тижня здавався сильнішим — Рим чи гельвети. — Кажуть, підуть тихо, не займатимуть посівів, тільки просять шлях через нашу землю до Океану.

Цезар стояв на березі, дивлячись, як солдати розбирають дерев'яні палі старого мосту, залишаючи тільки палі на римському березі — досить, щоб тримати вежу, недостатньо, щоб перейти вбрід чи навести новий міст швидко.

— Триста шістдесят тисяч людей не проходять "тихо", Руфе. Вони йдуть з возами, худобою, старими й дітьми, і кожен день такого переходу випалює землю на милі довкола, як пожежа, тільки повільніша й ненажерливіша. Я бачив, що лишається після переселення народу — бачив у дитинстві оповіді батька про кімврів і тевтонів, які пройшли через ці самі землі шістдесят років тому й лишили по собі кістки, а не поля. Провінція — не проїжджий двір.

— Кажуть, вони готові платити.

— Кажуть усі, поки не отримають те, що хочуть задарма. Скажи легату: відповідь буде за п'ятнадцять днів. Мені треба порадитися з Римом.

Руф здивовано підвів брови — п'ятнадцять днів здавалися нізвідки взятою цифрою, — але зрозумів, щойно озирнувся на береги Рони, вкриті новими укріпленнями, які зводили щодня, поки він спав: Цезар не радився ні з ким. Він будував стіну — вал і рів завдовжки дев'ятнадцять миль, від Женевського озера до гір Юри, — і йому потрібен був час, який гельвети самі йому дарували, повіривши обіцянці відповіді.

Робота йшла вдень і вночі, посмінно: солдати, що ще вчора марширували з Італії, тепер копали землю руками, вкритими мозолями від меча, а не від лопати, і лаялися на командирів так само вільно, як лаялися на ворога, бо жоден легіонер не наймався до війська, щоб рити рів завдовжки в добрий день ходи. Цезар їздив уздовж лінії укріплень щодня, зупиняючись то тут, то там, запам'ятовуючи обличчя тих, хто копав найдужче, і тих, хто відпочивав, спираючись на держак лопати, довше за інших, — пам'ять, яка згодом озивалася нагородами й доганами так влучно, що солдати дивувалися, звідки полководець, зайнятий, здавалося б, усім одразу, знає ім'я кожного з них.

— Він не спить, — сказав один із новобранців Руфу якось увечері, коли вони обидва стояли в черзі за вечерею з одного казана. — Кажуть, спить по три години, а решту часу диктує листи писарям одразу трьома голосами різним людям.

— Я бачив це на власні очі, — відповів Руф. — Диктує лист сенату однією рукою, тримає карту іншою, і водночас перериває себе, щоб спитати центуріона про запаси зерна. Люди, які служили з ним у Іспанії, кажуть, він завжди був таким — жадібним до часу, наче боїться, що богиня Фортуна порахує його дні й забере ще до того, як він встигне все, що замислив.

Новобранець, юнак з Кампанії, ще не бачив жодної справжньої битви, і в очах його світилося те особливе захоплення, з яким молоді солдати дивляться на полководця, здатного перетворити копання рову на подобу спільної справи, вартої особистого поту, — захоплення, яке Цезар умів викликати навіть тоді, коли наказував найважчу й найневдячнішу роботу.

* * *

Коли гельвети, дізнавшись про обман, спробували все ж перейти вбрід і на плотах, вони натрапили на стіну людей і землі, яку жоден варвар не міг пробити наскоком: римські когорти, розставлені вздовж усього валу, з баштами через кожні кілька сотень кроків, зустрічали кожну спробу градом дротиків і стрілами з катапульт, вбудованих у земляні укріплення.

Центуріон на ім'я Секст Мінуцій Тавр, чий шрам через брову залишила ще Аллоброзька війна кілька років тому, стояв на своїй ділянці валу третю добу без сну, дивлячись, як унизу, у долині річки, скупчуються родини гельветів — жінки з дітьми на руках, старі, що не могли йти швидко, — і не намагаються більше форсувати воду, а натомість чекають, розвідуючи інший шлях.

— Вони підуть через землі секванів, — сказав йому молодший офіцер, юнак з доброї родини, який ще не бачив справжньої війни й розмовляв про неї так, як розмовляють про полювання. — Гори там вужчі, але прохід є.

— Тоді нехай ідуть, — відповів Тавр утомлено. — Наше діло — не пускати їх через нашу землю, а не ганятися за кожним варваром по всій Галлії.