Розділ 20. Вигнання

Рим, за три дні до Ід березня, 58 р. до н. е.

Публій Клодій Пульхр, трибун плебсу, промовляв з рострів так, як промовляє людина, що нарешті отримала знаряддя помсти, викуване не нею, але віддане в її руки з майже недбалою легкістю — Цезар, ідучи на Галлію, лишив Риму закон, який чекав тільки на руку, готову ним скористатися.

— Хто стратив римських громадян без суду народу? — кричав Клодій, і натовп під рострами гудів, як вулик, розбурханий димом. — Хто, всупереч праву провокації, задушив у в'язниці людей, засуджених лише голосуванням переляканих старців у курії? Я не називаю імені. Закон називає його сам.

Він не називав, бо не мусив: усі знали, кого стосується закон про заборону вогню й води тому, хто скарав громадянина без суду народу, — усі знали, що п'ять років тому, в дні Катіліни, консул Марк Туллій Цицерон наказав задушити змовників у Туллієвій в'язниці без апеляції до коміцій, покладаючись на постанову Сенату, яку сам же назвав достатньою.

Цицерон, дізнавшись про закон, замкнувся вдома на Палатині й ходив кімнатами, як людина, яка шукає двері в стіні, де їх ніколи не було.

— Вони не наважаться, — сказав він Теренції, дружині, чиє обличчя лишалося твердим навіть тоді, коли голос чоловіка тремтів. — Я врятував спільну справу від ножів у ночі. Сенат оголосив мені подяку, якої не отримував жоден громадянин до мене. «Батько вітчизни» — так мене назвав Катул, так мене назвав увесь Сенат стоячи.

— Сенат стояв п'ять років тому, Марку. Зараз він сидить і мовчить, бо боїться Клодія, за яким Помпей і Красс, і того, чиє ім'я ти не хочеш вимовляти вголос, хоча він саме перед від'їздом до Галлії лишив тобі цей дарунок.

— Цезар пропонував мені посаду в своєму штабі, — сказав Цицерон тихіше. — Легата. Місце, з якого закон Клодія мене не дістав би — трибунська влада не сягає воєначальника в провінції.

— І ти відмовив.

— Я відмовив, бо прийняти означало б визнати, що я потребую його захисту, а я не хочу бути винним боржником людини, чиї методи я засуджував у Сенаті рік у рік. Крім того... — він зупинився, і в цій паузі була вся гіркота людини, яка розуміє власну помилку вже тоді, коли її роблять, але не може змусити себе визнати це вголос навіть перед дружиною, — крім того я вважав, що мене захистять вершники, стани, люди, яких я врятував.

— Люди, яких рятують, Марку, забувають про це швидше, ніж люди, яких ображають.

Цицерон не відповів. За вікном чулися крики — Клодій уже озброював своїх людей, найнятих серед вільновідпущеників і рабів гладіаторських шкіл, тих самих банд, що тероризували вулиці Риму щоразу, коли трибуну потрібно було переконання, сильніше за слова.

Він сів за стіл, де ще лежав недописаний трактат про закони, і подивився на власний почерк, як дивляться на почерк чужої людини. Роками він вчив Рим, що слово, сказане вчасно й правильно збудоване, здатне спинити меч. Він сам зупинив Катіліну словом, п'ятьма промовами, жодного разу не піднявши зброї. Тепер слово, здавалося, втратило ту силу, яку він у нього вкладав, — або, може, сила ніколи не належала слову самому, а належала більшості голосів у Сенаті, які стояли за оратором, аж поки не перестали стояти.

— Вони бояться Клодія більше, ніж поважають закон, — сказав він уголос, ні до кого не звертаючись. — П'ять років тому ті самі люди в тих самих тогах плескали мені, коли я оголошував смерть змовників. Сьогодні вони відводять очі, коли я проходжу форумом, наче я приніс з собою якусь заразу.

Теренція поклала руку йому на плече, і цей дотик, звичний за двадцять три роки шлюбу, здався йому раптом чужим, ніби і власний дім більше не належав йому цілком.

— Заразу приносить не ти, Марку. Заразу приносить страх, а страх у Клодія купує Помпей своєю мовчанкою.

* * *

Руф, за наказом Цезаря — переданим листом ще з дороги на північ, бо консул, тепер уже проконсул Галлії, встиг подбати про це раніше, ніж рушив до легіонів, — стежив за домом Цицерона й доповідав, хоча доповідати особливо не було чого: колишній консул нікуди не виходив, приймав лише найближчих друзів, і в самому домі панувала та особлива тиша, яка буває в оселі приреченого, коли слуги ходять навшпиньки, ніби гучний крок здатний прискорити катастрофу.

— Чому Цезар цікавиться долею людини, яку сам не любить? — спитав Руфа один з клієнтів дому, старий раб на ім'я Тірон, секретар Цицерона, якому дозволено було говорити з чужинцями через ту довіру, яку дає багаторічна служба.

— Проконсул нікого не любить настільки, наскільки любить рівновагу, — відповів Руф, повторюючи, по суті, слова, які чув від самого Цезаря. — Цицерон мертвий чи вигнаний — це одна рівновага. Цицерон, який мусить дякувати Цезарю за життя, — це інша, вигідніша.

— То він хоче, щоб пан завдячував йому?

— Він хоче мати боржника, а не ворога чи труп. Боржника можна попросити про послугу через десять років. З ворогом і трупом домовитися не можна.

Тірон промовчав, обмірковуючи це, а тоді сказав те, що змусило Руфа замислитися дорогою назад: що його пан, при всій своїй мудрості, ніколи не розумів до кінця цю різницю — між тим, щоб мати рацію, і тим, щоб мати союзників, і що саме ця нерозуміння, а не закон Клодія, зрештою й жене його з Риму.

— Він писав панегірики на себе самого, — додав Тірон стиха, з тим сумом слуги, який любить хазяїна дужче, ніж хазяїн заслуговує, і бачить його слабкості ясніше за нього самого. — «Хай зброя поступиться тозі» — так писав він про себе, про власне консульство, і читав це вголос друзям, чекаючи захвату. Люди втомлюються захоплюватися чужою величчю, Руфе, навіть коли вона заслужена. А коли доводиться вибирати між тим, щоб захищати втомливо-величну людину, і тим, щоб урятувати власний дім від смолоскипів Клодія, — вибір робиться швидко.