Розділ 15. Іспанська провінція

Дорога з Рима до Гадеса, потім Дальня Іспанія, 61–60 р. до н. е.

Кредитори перекрили Аппієву дорогу за міськими воротами того ранку, коли Гай мав вирушити до нової провінції: не натовп, а десяток найвпливовіших лихварів міста, кожен зі своїм писарем і своїм списком вимог, вишикувані впоперек дороги так, наче збиралися затримати військо, а не одну людину з почтом.

— Ви не покинете Рим, — сказав старший з них, чоловік на ім'я Апулей, чиє обличчя Гай пам'ятав ще з переговорів про видовища едилітету, — поки борг не буде або сплачений, або гарантований людиною, чиє слово важить більше за ваше власне.

— Моє слово завжди важило достатньо, — відповів Гай.

— Ваше слово важило достатньо, коли ви обіцяли повернутися з посадою, здатною покрити борги. Тепер ви обіцяєте те саме вдруге, і вдруге ми питаємо: хто поручиться, якщо провінція виявиться бідніша на здобич, ніж ви сподіваєтесь?

Гай стояв перед шеренгою кредиторів, обмірковуючи ситуацію з тим холодним спокоєм, який завжди з'являвся в нього саме тоді, коли становище здавалося найбезнадійнішим, — і саме в цю мить на дорозі з'явився вершник, якого Гай уже виглядав: посланець від Красса, з печаткою, яку впізнав би кожен грамотний лихвар Рима без жодних пояснень.

Красс не приїхав особисто — надто велика честь для боржника, хоч би яким перспективним той не був, — але лист, який привіз посланець, містив те, чого чекав Гай: поруку за всю суму боргу, вісімсот тридцять талантів, підписану й скріплену печаткою найбагатшої людини Риму, достатньою гарантією для будь-якого лихваря в місті.

Апулей, прочитавши документ, зблід, а тоді мовчки відступив убік, даючи дорогу процесії. Жоден кредитор не наважився заперечити поруці Красса: заперечити означало б поставити під сумнів слово людини, чиє багатство перевищувало статки половини сенаторів разом узятих, а такого не дозволяв собі навіть найзапекліший лихвар.

— Ти знав, що він поручиться? — спитав Руф, коли процесія нарешті рушила далі, за міські мури, туди, де дорога вела на південь, до моря.

— Я сподівався, — відповів Гай. — Красс ніколи не дає грошей задарма. Він дав поруку, бо розрахував, що людина, здатна повернути п'ятдесят талантів замість двадцяти піратам, знайде спосіб повернути й вісімсот тридцять йому. А якщо не знайде спосіб повернути грошима, знайде спосіб повернути чимось іншим, що коштуватиме дорожче за срібло.

Дорога на південь тяглася довго, повз виноградники Кампанії, повз спалені сонцем пасовиська Лузитанії, і Гай, їдучи верхи попереду невеликого почту, мав досить часу обмірковувати вагу боргу, який тепер висів над ним подвійно: не лише перед лихварями, а й перед людиною, чия поруку годі було повернути звичайною сплатою грошей.

— Красс захоче більшого за відсотки, — сказав Руф одного вечора, коли табір розбили на узбіччі дороги неподалік Тарракона.

— Красс завжди хоче більшого, — відповів Гай, дивлячись на вогонь багаття. — Питання лише в тому, чи зможу я дати йому це більше, не втративши при цьому те, заради чого варто було позичати взагалі.

Він не уточнив, що саме мав на увазі, і Руф, звиклий за роки служби розпізнавати межу між питаннями, вартими відповіді, і питаннями, які варто лишити без неї, не наполягав на уточненні.

* * *

Гадес зустрів прибулих спекою, солоним вітром з Атлантики й тим особливим гамором портового міста, де мови й обличчя змішувалися так само вільно, як товари на пристані: фінікійські купці, іспанські землевласники, римські чиновники, усі стягнуті сюди спільним інтересом до торгівлі, що процвітала на краю відомого світу.

Тут, у тому самому храмі Геракла, де багато років тому Гай плакав перед статуєю Александра, він зупинився ненадовго, перш ніж рушити вглиб провінції до Кордуби, столиці намісництва. Статуя стояла на тому самому місці, незворушна, як і раніше, і Гай, дивлячись на неї тепер, у віці, коли Александр уже кілька років як лежав у могилі, відчув не той гострий біль, що краяв його багато років тому, а щось спокійніше, майже дружнє: не заздрість до мертвого завойовника, а впевненість людини, яка нарешті отримала змогу довести щось самій собі, а не лише мертвому каменю.

— Цього разу без сліз? — спитав Руф, що стояв поруч, пам'ятаючи ту давню ніч так само добре, як пам'ятав її сам Гай.

— Цього разу є що протиставити його статуї, окрім заздрощів, — відповів Гай. — Провінція, легіони, борг, який я маю намір перетворити на щось значно більше за саму суму. Александр помер молодим, лишивши по собі землю, яку ніхто не зумів утримати цілою. Я маю намір прожити достатньо довго, щоб утримати те, що здобуду, власними руками, а не покластися на спадкоємців, які розтягнуть здобуток по шматках.

* * *

Секст Мінуцій Тавр стояв у строю новобранців на плацу біля Кордуби, тримаючи спис так, як його навчили тримати за останні три тижні виснажливих вправ, і намагався не показувати страху, який стискав йому нутрощі щоразу, коли центуріон проходив повз шеренгу, вибираючи, кого лаяти цього разу.

Йому було двадцять чотири роки, він приїхав із Плаценції, з родини землевласників середньої руки, чий маєток ледве прогодовував трьох синів, і легіон здавався йому єдиним шляхом до того, чого батьківська земля дати не могла: платні, здобичі, ветеранського наділу після закінчення служби.

— Клянетеся, — гримів центуріон перед шеренгою новобранців, — виконувати накази командирів, не тікати з поля бою, не покидати товаришів у небезпеці, служити римському народові до кінця визначеного строку?