Розділ 12. Верховний понтифік

Рим, весна 63 р. до н. е.

Тіт Лабієн, трибун плебсу, чоловік із простих вершницьких кіл Піцену, обраний на посаду за підтримки, яку жоден спостерігач не міг би прослідкувати до єдиного джерела, підняв справу, старішу за половину римлян, що зібралися того ранку на Форумі послухати обвинувачення.

Гай Рабірій, сенатор похилого віку, звинувачувався у вбивстві трибуна Луція Апулея Сатурніна тридцять сім років тому — вбивстві, вчиненому за наказом Сенату, під час заворушень, коли сенатус консультум ультімум уперше в історії Рима надав консулам право діяти проти громадян без суду, немов проти зовнішнього ворога. Сатурніна вбили на Капітолії, разом з іншими бунтівниками, і відтоді жоден закон, здавалося, не наважувався поставити під сумнів саме право Сенату видавати такі накази.

Тепер Лабієн, обвинувачуючи Рабірія в державній зраді за архаїчною процедурою, якої не застосовували століттями, ставив під сумнів не стільки самого старого, скільки принцип, який дозволив би Сенату повторити подібний наказ будь-коли знову.

Гая призначили одним із двох суддів у цій справі — дуумвіром, як називали цю рідкісну посаду, — разом із його далеким родичем Луцієм Юлієм Цезарем, і призначення це, судячи з того, як швидко воно відбулося без звичних формальностей жеребкування, виказувало руку когось, хто хотів бачити саме цих двох людей на цій лаві.

— Ви визнаєте, що були серед тих, хто вбив трибуна Сатурніна? — спитав Гай, коли Рабірій постав перед дуумвірами.

— Я виконував наказ Сенату, — відповів старий, тримаючись прямо попри вік, попри тремтіння рук, які він намагався приховати під складками тоги. — Наказ, виданий за законом, чинним на той момент.

— Закон, чинний на той момент, дозволяв убивство без суду людині, звинуваченій, але не засудженій, — сказав Гай. — Це той самий закон, судді, за яким Сулла двадцять років по тому склав свої списки. Якщо ми визнаємо цей закон недоторканним сьогодні, ми визнаємо, що завтра будь-який консул, зляканий заколотом, справжнім чи вигаданим, може повторити те саме без жодного суду.

Він виніс вирок разом із родичем: смерть, за старовинним звичаєм, через биття різками й розп'яття, — вирок настільки жорстокий і настільки архаїчний, що навіть ті, хто підтримував саму ідею процесу, здригнулися, почувши його вголос.

— Ти сам вважаєш цей вирок справедливим? — спитав Луцій Юлій Цезар, коли вони удвох виходили з зали суду, залишивши Рабірія під вартою до остаточного затвердження перед народними зборами.

— Я вважаю справедливим сам процес, а не обов'язково вирок, — відповів Гай. — Биття різками й розп'яття — покарання, гідне раба, а не сенатора, хоч би що він скоїв. Але саме ця архаїчна жорстокість і потрібна тут: вона змушує людей замислитися, наскільки легко Сенат вдається до крайнощів, коли вважає, що діє від імені держави. Якщо покарання за виконання такого наказу виявляється настільки страшним, можливо, наступного разу Сенат двічі подумає, перш ніж видавати подібний наказ узагалі.

Луцій похитав головою, не зовсім переконаний цією логікою, але й не готовий сперечатися далі: він давно навчився розпізнавати моменти, коли родич говорив не для того, щоб переконати співрозмовника, а для того, щоб уголос сформулювати думку, яку сам іще обмірковував.

* * *

Цицерон, тоді консул, узяв на себе захист Рабірія перед народними зборами, куди старого мали привести для остаточного затвердження вироку, і промова його того дня, за словами очевидців, лунала так, наче адвокат боровся не за життя одного літнього сенатора, а за саму спроможність держави захищати себе від заколоту.

— Якщо сьогодні ми засудимо людину за виконання наказу Сенату тридцятисемирічної давнини, — гримів Цицерон перед натовпом, що зібрався на Марсовому полі, — завтра жоден консул не наважиться діяти рішуче в момент небезпеки, боячись, що через тридцять сім років його притягнуть до відповіді ті, хто в дитинстві навіть не пам'ятав часів, коли рішучість була необхідністю, а не злочином.

Натовп розділився, як розділявся щоразу, коли на кону стояло щось важливіше за долю однієї людини: прихильники Гая й Лабієна вимагали справедливості для пам'яті Сатурніна, прихильники Цицерона й Сенату попереджали про небезпеку прецеденту, здатного паралізувати будь-яку владу перед лицем реальної загрози.

Гомін наростав, голоси зливалися в суцільний рев, і саме тоді, коли здавалося, що натовп ось-ось перетвориться на щось некероване, з боку Яникульського пагорба пролунав крик, який миттю перекрив усі інші звуки:

— Прапор спущено! Прапор на Яникулі спущено!

За давнім звичаєм, що сягав часів, коли Рим щодня побоювався нападу зовнішнього ворога, над Яникулом під час засідань коміцій тримали військовий прапор, і спущений прапор означав одне: ворог наблизився до міста, і збори мають негайно розійтися заради оборони. Претор Квінт Цецилій Метелл Целер, якому належало наглядати за цим прапором, наказав спустити його того самого дня, коли справа Рабірія мала дійти до остаточного голосування, — жест настільки прозорий у своєму справжньому призначенні, що навіть найзапекліші прихильники обвинувачення не могли не зрозуміти: справу зупинили не через ворога, а через людину, яка вирішила, що процес зайшов надто далеко.

Збори розпустили. Рабірій лишився живим, а справа, заради якої Гай і Лабієн доклали стільки зусиль, розчинилася в юридичній непевності, не досягнувши остаточного вироку, — але принцип, заради якого її розпочали, лишився промовленим уголос перед усім Римом: сенатус консультум ультімум не є недоторканним, і люди, які виконують його накази, можуть колись відповісти за це перед судом, хоч би скільки років минуло відтоді.