Розділ 10. Едил і мертві

Рим, 65 р. до н. е.

Едилітет коштував грошей, яких Гай не мав, і саме тому, парадоксально, він узявся до нього з таким запалом, наче нестача коштів була не перешкодою, а викликом, який належало здолати блиском, там, де бракувало срібла.

Він поділяв посаду з Марком Кальпурнієм Бібулом, людиною обережною, методичною, схильною радше зберігати гроші, ніж витрачати їх на видовища, і різниця в темпераменті двох едилів невдовзі стала притчею в устах усього Форуму: Бібул фінансував свою частку спільних видовищ так само щедро, як Гай, але глядачі, здається, запам'ятовували тільки одне ім'я.

— Це несправедливо, — скаржився Бібул спільним знайомим, коли ремонт портиків, оплачений порівну обома едилами, дістав у народі назву «портики Цезаря», наче Бібул до нього й не долучався зовсім. — Ми ділимо витрати, як брати Діоскури ділили храм на Форумі, і все ж називають той храм тільки Кастора, ніби Полукс ніколи не існував.

Кредитори, тим часом, чекали не так терпляче, як Бібул. Гай позичав під видовища, під ігри, під гладіаторські бої, які мали затьмарити все, що бачив Рим за останні роки, і борг зростав швидше за будь-яку суму, яку йому вдавалося виручити з посади. Красс, чия допомога вже стала звичною частиною Гаєвих розрахунків, покривав частину боргів мовчки, без нагадувань про подяку, наче й сам розумів: людина, яка будує собі славу в кредит, або зрештою поверне все з відсотками влади, або впаде так, що впаде разом з тим, хто її фінансував.

— Скільки ще ти плануєш позичати? — спитав його один із міняйлів, підписуючи чергову угоду.

— Стільки, скільки коштує пам'ять народу, — відповів Гай. — А пам'ять, судячи з портиків Бібула, коштує значно дорожче за сам ремонт.

Бібул, дізнавшись про цю фразу, переказану йому спільним знайомим, лише мовчки стиснув губи й відтоді почав уникати спільних появ там, де можна було уникнути, воліючи керувати своєю часткою обов'язків окремо, без свідків, які потім розповідатимуть, кому саме належала ідея. Гай, зі свого боку, не заперечував проти такого розподілу праці: людина, яка воліє лишатися в тіні, рідко заважає тому, хто воліє стояти на світлі, а Гай уже тоді зрозумів, що видимість роботи важить для народної пам'яті більше за саму роботу, зроблену сумлінно, але непомітно.

* * *

Тропеї Марія повернулися на Капітолій уночі, без офіційного дозволу, без голосування Сенату, встановлені руками найманих майстрів, яких Гай найняв особисто й попередив тримати роботу в цілковитій таємниці до самого ранку.

Коли перше проміння сонця впало на позолочені трофеї — символи перемог над кімврами й тевтонами, зняті свого часу за наказом Сулли й заховані десь у сховищах, звідки їх, як виявилося, ще ніхто не наважився знищити остаточно, — натовп, що прокинувся й вийшов на вулиці, застиг спершу в мовчазному подиві, а тоді вибухнув тим самим ревом, який Гай уже чув на похороні тітки Юлії, тільки цього разу гучнішим, бо тепер символ повернувся не на мить поховальної церемонії, а назавжди, на видноті, над самим серцем міста.

Старі ветерани плакали відкрито, обіймаючи один одного, як обіймаються люди, що дожили до дня, у який не вірили дожити. Молодші розпитували старших, що це за трофеї й чому вони викликають стільки сліз, і чули у відповідь історії про кімврів, про тевтонів, про людину, чиє ім'я довелося забути на два десятиліття під страхом кари.

Катул, побачивши це видовище на власні очі, прибіг до Сенату, розчервонілий і задиханий, вимагаючи негайного скликання засідання.

— Це не пам'ять предків, — гримів він перед колегами. — Це відкритий заклик до перевороту! Юлій Цезар не встановлює трофеї, він встановлює прапор, під яким кожен невдоволений Сулланським ладом збереться знову!

Гай, викликаний перед Сенат для пояснень, стояв перед розлюченими сенаторами так само спокійно, як стояв колись перед Суллою, коли відмовився розлучитися з Корнелією.

— Я не веду облогу Капітолія, шановні отці, — сказав він. — Я лише повернув металеві прикраси на місце, де вони колись стояли за законним правом переможця. Якщо трофеї видаються вам небезпечнішими за живого ворога, спитайте себе, чому пам'ять про людину, померлу двадцять років тому, лякає вас сильніше за будь-яку реальну загрозу.

Сенат розділився: частина вимагала покарання, частина, побоюючись гніву натовпу, який уже зібрався біля Курії, воліла не загострювати ситуацію. Урешті-решт справу відклали без остаточного вироку, і трофеї лишилися стояти там, де їх встановили вночі, — переможна тиша, яка коштувала Гаю ще однієї партії ворогів серед найвпливовіших людей міста, і водночас ще однієї партії прихильників серед тих, хто досі оплакував старий Марієвий Рим.

* * *

Гладіаторські ігри, які Гай готував на честь свого едилітету, обіцяли стати найбільшими за багато років: триста двадцять пар бійців, озброєних і споряджених коштом, який навіть Красс назвав марнотратством, гідним царя, а не посадовця, обраного на рік.

Сенат, стривожений масштабом приватної армії озброєних людей, що зібралася в Римі під командою однієї особи, ухвалив спішний указ, що обмежував кількість гладіаторів, дозволених приватній особі тримати в місті одночасно, — захід, спрямований відкрито проти Гая, хоча формулювання закону намагалося зберегти видимість загального правила.

Руф, стежачи за настроями серед супротивників Гая напередодні цього рішення, помітив тих самих людей, яких бачив уже не раз біля дому Катула: двох посланців, що снували між Курією й приватними будинками сенаторів, збираючи голоси проти надмірного скупчення гладіаторів у столиці.