Розділ 7. Дві поховальні промови

Рим, 69 р. до н. е.

Форум того ранку був такий переповнений, що навіть старі люди, які пам'ятали похорони консулів, казали, що не бачили стільки народу заради жінки, чиє ім'я саме собою нічого б не важило, якби не те, чиєю вдовою вона померла.

Юлія, тітка Гая, старша сестра його батька, дожила до глибокої старості, пережила чоловіка на сімнадцять років і, здавалося, забрала з собою в могилу останню живу пам'ять про часи, коли ім'я Марій вимовляли в Римі без остраху. Гай, тепер уже квестор-новообранець, тридцятирічний чоловік із поголеною головою, яка вже почала здавати позиції в боротьбі з лисиною, стояв на Рострі поруч із труною й дивився на натовп, що чекав, щоб він сказав слово.

Похоронна промова для матрони такого віку не мала нічого незвичного сама по собі. Незвичним було те, що йшло за нею.

Коли Гай закінчив говорити про чесноти тітки, про вірність дому, про терпіння, з яким вона прожила роки вигнання й повернення, він дав знак рабам, які стояли напоготові, і ті винесли на поміст те, чого Рим не бачив відкрито ось уже дванадцять років: воскові маски предків роду, «імагінес», серед яких лежала — так, наче й не ховалася ніколи, — маска самого Гая Марія, семиразового консула, переможця кімврів і тевтонів, людини, чиє ім'я Сулла звелів стерти з усіх публічних згадок під страхом смерті.

Натовп ревнув. Не одноголосно: хтось скрикнув від захвату, хтось відсахнувся, ніби побачив привида, хтось поруч почав плескати в долоні так завзято, що сусіди озиралися, чи не занадто це для похорону. Старі ветерани Маріанських легіонів, ще живі, розкидані по натовпу серед молодших городян, які й не пам'ятали часів громадянської війни, підняли руки в старому воєнному вітанні, і по площі покотилося щось середнє між плачем і бойовим кличем.

— Він повернув Марія, — почулося з натовпу, і фраза підхопилася, полетіла з вуст у вуста швидше за будь-яку офіційну звістку.

Осторонь, ближче до сходів Курії, стояла невелика група сенаторів консервативного крила, тих, хто ще пам'ятав, як Сулла особисто наказував знищувати кожне зображення Марія, до якого могли дотягнутися руки його прибічників. Обличчя цих людей не змінилися ні на волосину, поки навколо ревів і плакав натовп: вони дивилися на воскову маску так, як дивляться на змію, що виповзла з-під каменя, який уважали давно надійно притиснутим.

— Він або дуже сміливий, або дуже дурний, — почув Руф, як один з них прошепотів іншому. — Показати обличчя ворога держави на похороні жінки — це не пам'ять шанувати, це кидати виклик усім нам одразу.

— Або він знає, що натовп сильніший за наш осуд, — відповів другий, і в його голосі забринів той самий холод, який Руф уже чув у Сулли на сходах багато років тому.

Гай стояв на Рострі, дивлячись на це, і на його обличчі, за словами тих, хто був поруч, не читалося ні тріумфу, ні страху, тільки той самий розважливий спокій, з яким він колись пообіцяв піратам розп'яття. Він знав, що робить, ще коли наказував дістати ці маски зі сховку, де вони пролежали з часів проскрипцій, загорнуті в тканину, наче ганебна таємниця родини. Тепер вони лежали на видноті, під сонцем, і кожен, хто дивився на них, розумів: людина, яка наважилася показати обличчя Марія на Форумі, за крок від того, щоб її звинуватили в зраді пам'яті Сулли, або дуже сміливий гравець, або дуже необережний.

* * *

Корнелія помирала повільно, протягом кількох місяців, і тільки останні дні минули швидко, наче хвороба нарешті втратила терпіння чекати далі.

Гай сидів біля її ложа вечорами, коли державні справи відпускали його, і дивився, як дружина, з якою прожив п'ятнадцять років, з якою відмовився розлучитися при свідках-писарях Сулли, з якою поділив і трясцю сабінських гір, і полегшення повернення, тане так, як тане свічка, лишена без нагляду на протязі.

Юлія, їхня дочка, якій щойно виповнилося сім років, сиділа на низькому ослоні в кутку кімнати, стискаючи в руках ляльку зі шматка тканини, і мовчки дивилася на матір, не зовсім розуміючи, чому дорослі говорять пошепки й чому обличчя батька, зазвичай таке впевнене, тепер виглядає так, наче він забув, які слова годиться казати в подібних випадках.

— Пообіцяй мені дещо, — сказала Корнелія одного з останніх вечорів, коли голос уже ледь тримався, а рука, яку вона поклала на Гаєву долоню, важила не більше за пташине крило.

— Що завгодно.

— Не одружуйся з жінкою, яка боятиметься тебе більше, ніж любитиме. — Вона спробувала усміхнутися, і усмішка вийшла кривою, слабкою, але справжньою. — Я ніколи тебе не боялася. Навіть коли ти тремтів переді мною тієї ночі, багато років тому, я знала, що ти сильніший за той страх. Знайди собі жінку, яка теж це знатиме.

Гай мовчав, бо не міг обіцяти того, чого не міг контролювати: шлюби в його світі укладалися не заради любові, а заради союзів, і він розумів це краще за будь-кого. Але він стиснув її руку і кивнув, і Корнелія, здавалося, задовольнилася цим мовчазним кивком більше, ніж задовольнилася б будь-якою клятвою.

Вона заснула невдовзі після цього, неглибоким, уривчастим сном, який лікар, покликаний ще з ранку, назвав добрим знаком, хоча Гай бачив по його обличчю, що добрих знаків насправді не лишилося жодного. Він сидів біля ложа до глибокої ночі, слухаючи дихання дружини, яке ставало все рідшим, усе тихшим, аж поки не злилося з тишею дому настільки, що він не одразу зрозумів, коли саме воно припинилося зовсім.