Розділ 5. Викуп

Егейське море, острів Фармакусса, зима 75–74 р. до н. е.

Корабель ішов на Родос рівним ходом, при попутному вітрі, і Гай стояв на носі, дивлячись, як острови виринають із туману один за одним, немов хтось розкладає їх на воді навмисне для нього — вправу з риторики, яку він їхав вивчати в школи Аполлонія Молона, тепер, коли в Римі вже сказав перші слова обвинувачення проти Долабелли й програв, але програв так, що про його промову говорили довше, ніж про вирок.

Він їхав озброєний не мечем, а голосом, і саме голос, як він сподівався, мав відточити родоська школа.

Пірати з'явилися з-за миса так буденно, наче то були рибалки, що поверталися додому: два вузькі, швидкі судна, повні людей, озброєних не гірше за легіонерів, з веслами, що били воду в одному ритмі, невблаганному, як барабан похоронної процесії. Капітан торгового корабля, побачивши їх, не намагався тікати: тікати не було куди, а бій означав загибель для всіх, включно з тими, хто не мав до чого повертатися.

— Кілікійці, — сказав хтось із команди, дивлячись на облямівку щитів на бортах чужих суден.

Гай не поворухнувся. Він дивився, як пірати підходять упритул, як перекидають абордажні гаки, як перше з їхніх облич з'являється над бортом — засмагле, з рубцем через ліву брову, з посмішкою людини, для якої це буденна робота, не інакша за роботу мірошника чи чинбаря.

Пасажири збилися до щогли, хтось із жінок затулив рота долонею, щоб не закричати, і Гай встиг подумати про те, як мало серед цього хаосу зважає він сам на власний страх, наче той залишився десь позаду, у сабінських горах, разом із трясцею, від якої більше не варто було тікати. Кілікійці розтеклися по палубі впевнено, без зайвого поспіху, обшукуючи скрині й тюки з тим спокоєм людей, які роблять цю роботу не вперше й не востаннє в цьому сезоні.

— Хто тут пасажир зі знатної родини? — спитав рубцюватий, ступивши на палубу так упевнено, наче палуба належала йому вже давно.

— Я, — відповів Гай, роблячи крок уперед, перш ніж хтось із команди встиг би видати його поглядом чи жестом.

Пірат оглянув його: молодий, у добротному, хоч і дорожньому одязі, з перснем на пальці, який негайно зняли, з тим виглядом людини, за яку хтось у Римі заплатить, аби повернути назад цілим.

— Двадцять талантів, — сказав рубцюватий, немов уже знав ціну наперед, як знає ціну купець, що зважив товар оком раніше, ніж поставив на терези.

Гай засміявся. Сміх вийшов таким щирим, що навіть пірати навколо перезирнулися, не розуміючи, чи варто це сприймати як образу.

* * *

— Двадцять? — перепитав Гай, все ще усміхаючись, коли рубцюватий, якого товариші звали Демарат, привів його того ж вечора на палубу свого судна, до жаровні, де готувалося щось на кшталт вечері для полонених, які того коштували. — Ви оцінюєте мене, як оцінюють крамаря середньої руки. Я коштую щонайменше п'ятдесят.

Демарат примружився, не певний, чи це хитрість, чи справжня образа гідності.

— П'ятдесят талантів — ціна, за яку викуповують царів, а не римських юнаків без посади.

— Тоді вважайте мене царем без корони, — відповів Гай, беручи запропоновану миску з юшкою так спокійно, наче сидів за власним столом у Субурі. — Пошліть по п'ятдесят. Моя родина заплатить, а ви отримаєте вдвічі більше, ніж просили, і при цьому виглядатимете розумнішими за пересічних піратів, які беруть перше, що дають.

Демарат довго дивився на нього, а тоді розреготався, гучно, так, що інші пірати обернулися подивитися, що розсмішило їхнього ватажка.

— Ти або дурний, або найзухваліший бранець, якого я бачив за двадцять років цього ремесла.

— Друге, — сказав Гай. — І запам'ятайте це слово, бо я скажу вам ще дещо, поки ми чекатимемо на гроші: коли мене визволять, я повернуся сюди з флотом і розіпну кожного з вас на хресті.

Тиша, що запала над жаровнею, тривала довше, ніж мала б. А тоді Демарат знову засміявся, ще гучніше за перший раз, і вдарив себе долонею по коліну.

— Гарний жарт для полоненого!

— Це не жарт, — відповів Гай, і в голосі його не було ані краплі гніву, лише той самий буденний, діловий спокій, з яким кілька годин тому Демарат назвав свою ціну. — Це обіцянка. Я віддаю перевагу обіцянкам перед погрозами: погрозу можна не виконати без сорому, обіцянку — не можна.

* * *

Руф отримав звістку в Мілеті через десять днів, листом, написаним Гаєвою рукою так рівно, наче автор писав його не в полоні, а за власним столом: короткий перелік того, скільки потрібно грошей, кому звернутися першими, як розподілити суму між кількома містами, щоб жоден скарб не привертав зайвої уваги на шляху до узбережжя.

— П'ятдесят талантів, — сказав Руф, перечитавши цифру двічі, немов сподівався, що вона зменшиться від повторного читання.

— Пан сам призначив собі таку ціну, — відповів супутник, що привіз листа, один із вільновідпущеників, найнятих на службу вже в Азії. — Пірати просили двадцять.

Руф не здивувався так, як здивувався б хтось, хто не знав Гая: він упізнав у цьому той самий розрахунок, який колись примусив вісімнадцятирічного юнака відповісти Суллі зухвалістю замість благань. Тепер розрахунок мав інший вигляд, торговий, майже купецький, але суть лишалася тією самою: людина, яка платить дорожче за себе сама, купує собі не лише свободу, а й повагу тих, хто щойно тримав її в полоні.