Розділ 4. Дубовий вінок

Азія і Віфінія, 81–78 р. до н. е.

Табір пропреторя Марка Мінуція Терма пахнув шкірою, кінським потом і смаженою на вогні рибою, яку легіонери випрошували в місцевих рибалок за мідяки й обіцянки не грабувати.

Гая приписали до почту Терма як контубернала — юнака зі знатної родини, що навчається військової справи, ділячи намет із такими самими юнаками, чиї батьки сподівалися зробити з них командирів, перш ніж ті стануть достатньо дорослими, щоб їх убили в бою випадково, а не за наказом. Він приїхав із однією зміною одягу, листом від матері, у якому вона нагадувала не забувати молитися Юпітеру навіть без апекса на голові, і з тим особливим спокоєм людини, для якої трясця в сабінських горах була гіршою школою страху, ніж будь-яка війна.

— Ти той самий, що відмовив Суллі? — спитав його першого ж вечора один із товаришів по намету, кремезний юнак на ім'я Гай Октавій, не той малий Октавій, якому судилося зіграти свою роль пізніше, а зовсім інша людина, чиє ім'я історія забуде швидше за його власну смерть у наступній кампанії. — Кажуть, ти сказав старому в очі, що не віддаси дружину.

— Кажуть багато чого. — Гай сидів на перевернутому щиті, чистив ремінець сандалії, який протерся за перехід через гори. — Правда завжди нудніша за те, що кажуть.

— То розкажи нудну правду.

Гай знизав плечима й розповів, коротко, без прикрас, — і побачив, як обличчя навколо вогнища змінюються, як зникає в них насмішкувата цікавість і з'являється щось інше, схоже на повагу, яку молоді солдати виказують не за посаду, а за те, що людина одного разу не злякалася там, де злякався б кожен. Того вечора він уперше відчув, що можна керувати думкою людей не наказом і не грошима, а самою тільки розповіддю, підібраними словами, паузою в потрібному місці. Це відкриття було маленьким, майже непомітним, але Гай запам'ятав його так, як запам'ятовують перший смак вина.

Терм викликав його вранці, коротко, по-військовому.

— Пливи до Віфінії, до царя Нікомеда. Нам потрібен його флот, щоб узяти Мітилену з моря: місто досі тримається за Мітридата й не хоче складати зброю. Ти вмієш говорити з царями?

— Ще не пробував, — відповів Гай.

— Тепер спробуєш.

* * *

Двір Нікомеда Четвертого у Віфінії зустрів Гая пурпуром такої глибини, якого він досі не бачив навіть на тогах найзаможніших сенаторів, і духом кориці й трояндової олії, що плавав у повітрі палацу, наче окрема, невидима завіса.

Цар, чоловік уже літній, зношений роками й хворобами так само, як зношується улюблена тканина, приймав молодого римлянина з увагою, яку рідко приділяють юнакам без посади: не тому, що бачив у ньому щось особливе, а тому, що двір, позбавлений справжньої влади вже кілька десятиліть, живився видимістю уваги так само, як живиться голодний тим, чого немає на столі.

Флот, про який просив Терм, обіцяли надати — але не одразу. Спершу бенкет. Потім другий. Потім розмова про торгівлю зерном, яка тривала довше, ніж мала б, і про яку Гай підозрював, що вона слугує лише приводом затримати гостя ще на день.

— Ти маєш терпіння, юначе, — сказав йому Нікомед одного вечора, коли слуги прибирали останні страви, а вино вже встигло розв'язати язики всім, окрім самого Гая, який пив мало й пильнував за цим суворо. — Рідкісна річ для римлянина твого віку.

— Мій пропретор чекає флоту, царю. Терпіння — це те, чого йому бракує найбільше.

— Тоді нехай зачекає ще трохи. — Нікомед посміхнувся, і в цій посмішці була втома людини, яка давно зрозуміла, що влада без війська — це лише гарний одяг на порожньому кріслі. — Розкажи мені натомість про Рим. Про матір, про дружину, про те, чи правда, що Сулла заграбастав собі стільки влади, скільки не мав жоден цар за всю нашу пам'ять.

Гай розповідав. Розмови тяглися ночами, у покоях, обставлених із розкішшю, якої римський дім не міг би собі дозволити навіть заради похвальби, і хоча в кожній із них не було нічого, крім слів, — того самого дару розповіді, який Гай уже пробував на солдатах Терма, — саме ці ночі, ці бесіди при світлі олійних ламп, стали тим, про що заговорить увесь табір, щойно Гай повернеться з флотом.

Спершу це був жарт: юнак загостився в царя, кажуть, цар його дуже вподобав. Потім жарт обріс подробицями, яких ніхто не бачив і ніхто не міг підтвердити, але які передавалися далі саме тому, що були соковитішими за правду. До того часу, коли Гай нарешті ступив на палубу корабля з обіцяним флотом, чутка вже випередила його й дісталася табору раніше за нього самого.

— Царська наложниця повертається, — гукнув хтось із матросів, коли корабель відчалював, і засміявся так, ніби це була найдотепніша фраза в його житті.

Гай не озирнувся. Він знав уже тоді, хоч і не міг би пояснити звідки, що деякі слова, кинуті одного разу навздогін, чіпляються за людину міцніше за будь-яку клятву і йдуть за нею роками, десятиліттями, аж до самого кінця, скільки б перемог і почестей вона не здобула замість виправдання.

Флот, який він привів, був не таким великим, як обіцяв Нікомед за першою чаркою вина: кілька важких трієр і десяток менших суден, укомплектованих командами, що воліли б лишитися вдома. Терм, оглянувши здобуток, лише невдоволено пирхнув, але наказу повертатися назад по більше не віддав: часу для другого посольства до Віфінії вже не було, облога Мітилени вимагала кораблів негайно, хай навіть недостатньо.