Розділ 3. Багато Маріїв

Сабінські гори, весна–літо 81 р. до н. е.

Лихоманка приходила щочетвертого дня, точно, як данина.

Спершу — холод, який не мав нічого спільного з холодом гірської ночі: він народжувався десь усередині, під ребрами, і розповзався до кінчиків пальців, аж поки зуби не починали цокотіти самі собою, без участі волі. Потім, за годину чи дві, холод змінювався жаром, таким, що Гай скидав із себе навіть той благенький плащ, у якому спав на голій долівці чужих сіней, і лежав, обливаючись потом, дослухаючись до власного серця, що гупало десь у скронях. На третій день ставало легше. На четвертий усе поверталося знову.

Хазяїн хутора, у якого він ночував того тижня, — старий сабін, що навряд чи знав різницю між Марієм і Суллою, окрім тієї, що обидва однаково забирали в нього зерно, — приносив йому відвар із гіркої трави, яку сам же й називав «проти трясці», хоча жодного разу вона не допомогла до кінця.

— Тобі треба лежати на одному місці, пане, — казав старий, розтираючи вузлуваті руки над жаровнею. — Хвороба любить, коли її возять.

— Хвороба нехай сама вирішує, що вона любить, — відповідав Гай крізь зуби, коли жар відступав настільки, щоб можна було говорити. — А мене шукають ті, хто любить дещо інше.

Він не міг лишатися на одному хуторі довше двох ночей. Такий був порядок, який він собі встановив ще з першого тижня втечі: приходити після заходу сонця, йти до світанку, і ніколи, за жодних обставин, не спати двічі поспіль під одним дахом. Правило здавалося зайвою обережністю, поки одного ранку він не побачив здалеку дим над хатиною, де ночував три ночі тому, — не той дим, яким топлять піч, а той, яким спалюють комору, повну сіна, разом із хазяїном, що надто довго тримав язика при собі.

Того вечора, коли лихоманка знову підступала до горла холодом, а тіло вже саме не розуміло, куди його нести, Гай сидів на межі виноградника, дивився на далекі вогні долини й думав, що вперше в житті йому справді байдуже, хто переможе в Римі. Питання стояло простіше: чи доживе він до наступного нападу трясці, чи хтось прийде раніше, ніж вона.

* * *

Руф ніс гроші зашитими в підошву сандалії, а ліки — у пласкому глиняному горщику з-під меду, замотаному в шматок баранячої шкури, щоб не хлюпало. Дорога від Рима до сабінських пагорбів забирала два дні пішки, і він проходив її вже вчетверте за два місяці, щоразу іншим шляхом, щоразу з новою вигадкою про те, хто він і куди прямує.

Цього разу він був пастухом, що жене відбилося ягня назад до отари, — вигадка не найкраща, бо ягняти в нього не було, лише мотузка на поясі, яку можна було видати за налигач. На третій годині шляху, коли сонце вже сідало за пагорби і тіні витягувалися впоперек стежки, наче пальці, з-за скелі вийшли троє з мечами напоготові.

— Куди йдеш? — спитав старший, чоловік із рубцем через усю щоку, у неохайному панцирі, який пасував радше найманцю, ніж солдатові регулярного загону.

— Ягня шукаю, пане. Відбилося вчора.

— Уночі шукаєш ягня?

— Удень воно ще дальше втече.

Один із трьох, молодший, штурхнув Руфа держаком списа під ребра, не сильно, радше для проби, ніж для болю, і почав обмацувати його одяг, шукаючи те, що зазвичай шукали такі загони: не ягнят, а людей, чиї голови мали ціну. Руф стояв нерухомо, дихав рівно, як навчила його Аврелія, і думав тільки про горщик під плащем, який не можна було впустити.

— Худий якийсь для пастуха, — сказав рубцюватий, розглядаючи Руфові руки. — Долоні чисті.

— Хазяїн жаліє мене на важку роботу, пане. Кажу ж, я більше по вівцях.

Тиша тривала довше, ніж Руфові хотілося б. Десь удалині завив пес, і рубцюватий раптом утратив цікавість, ніби той звук нагадав йому про щось важливіше за худого пастуха на нічній стежці.

— Іди, — сказав він, штовхнувши Руфа в плече так, що той мало не впав. — І якщо побачиш когось не з цих країв, хто ховається по хуторах, — біжи до найближчого посту. За голову платять два таланти. За мовчання — нічого, крім зашморгу, якщо з'ясується, що ти знав.

Руф ішов, не озираючись, доки загін не зник за пагорбом, а тоді звернув із дороги й побіг напрямки, через виноградник, туди, де на межі мала бути темна постать людини, яку він шукав два дні.

Гай лежав там же, де Руф залишив його минулого разу, тільки тепер тремтів дужче.

— Вони вже й тут, — прошепотів Руф, розмотуючи шкуру з горщика. — Загін Фагіта, я впізнав рубець на щоці старшого. Ходять по всій долині.

— Тоді нам недовго лишається грати в цю гру, — відповів Гай, беручи горщик тремтячими руками.

* * *

Наступного разу загін знайшов його сам.

Це сталося на п'ятий день, коли жар щойно почав відступати, і Гай, замість того щоб чекати темряви в старому хліві, необережно вийшов надвір, аби подихати повітрям, що не пахло гноєм і мишами. Він побачив вершників раніше, ніж вони побачили його, — і зрозумів, що тікати вже пізно: кінь наздожене людину, ослаблену трясцею, за лічені кроки.

Центуріон, що очолював загін, назвався Корнелієм Фагітом і, судячи з голосу, звик до цієї роботи так само, як м'ясник звикає до різницького ножа: без ненависті, без задоволення, суто по-ремісничому.