Розділ 2. Список на Форумі

Рим, Колінська брама і Форум, кінець 82 — весна 81 р. до н. е.

Дах інсули двигтів під ногами, наче живий.

Руф лежав пластом на черепиці, притиснувшись щокою до глини, ще теплої від денного сонця, і дивився крізь дим на північ, туди, де небо над Колінською брамою пульсувало жовтогарячим, немов у ньому билося друге серце міста. Дим ішов не звідти, де горіли будинки, а звідти, де горіли смолоскипи: тисячі смолоскипів, які рухалися й перегруповувалися в темряві, як зграя, що ще не вирішила, куди летіти.

Гуркіт долинав хвилями. Спершу низький, суцільний, схожий на далекий грім, — то йшла піхота, щит до щита. Потім у ньому проривалися окремі звуки, гостріші за решту: крик, що обривався на половині, дзенькіт заліза об залізо, іржання коня, якому щось зробили з ногою. Руф навчився розрізняти ці звуки за останній місяць, відколи Сулла став табором під містом і кожна ніч почала пахнути так само — потом, залізом і чимось третім, солодкавим, чого він не називав уголос.

Поруч, притиснувшись до димаря, лежав хлопчина років чотирнадцяти, син шинкаря з нижнього поверху; тремтів, хоча ніч була тепла.

— Це наші виграють чи їхні? — прошепотів він.

Руф не відповів одразу. «Наші» тепер не мало сенсу: під стінами стояли самніти й лукани Понтія Телезина, які йшли не рятувати Рим, а стерти його з лиця землі, — і разом із ними уламки війська Мар'янців, серед яких було півміста Руфових сусідів. А за стінами стояв Сулла, чиє ім'я саме по собі означало «наші», якщо триматися того боку, з якого зараз годувався дім Аврелії.

— Не знаю, — сказав він чесно.

Крик наростав із заходу, там, де мала стояти кіннота Красса. Потім раптом ослаб. Потім зник зовсім, і на його місці лишився тільки вітер, що ганяв попіл по дахах.

Раз у раз хтось із сусідніх дахів гукав новину, яку щойно приніс засапаний раб, посланий кимось із патронів дізнатися, куди тікати, якщо стіни впадуть: то праве крило Сулли розбите й сам він мало не загинув під конем, то Красс на іншому фланзі, біля Антемн, тримається й навіть тіснить ворога. Новини суперечили одна одній, як і крики внизу, і Руф навчився не вірити жодній, поки та не повториться тричі з різних вуст.

Так тривало до третьої нічної варти. А тоді, коли вже почало сіріти й Руф думав, що очі йому просто злипаються від диму, гуркіт зі сходу враз обірвався, немов хтось перерізав його ножем. Тиша була гіршою за галас. У тиші стало чутно, як плаче жінка двома дахами далі, — плаче не голосно, а рівно, монотонно, як заведений механізм, що не знає, коли зупинитися.

— Скінчилося, — сказав хлопчина.

— Скінчилася ніч, — відповів Руф. — Хто переміг, дізнаємося за тим, куди підуть голови.

Він мав на увазі не переносно. За годину містом почали проходити перші загони, і на списах у декого з вершників були настромлені не значки легіонів.

* * *

У храмі Беллони, за три дні по тому, пахло воском і чужим потом. Гай стояв у затінку колонади, куди його непомітно провів дядько Гай Аврелій Котта, — стояти в самому храмі, серед сенаторів, юнакові без посади не годилося, але зазирнути крізь прочинені двері звідси міг будь-хто з клієнтури, що товклася на сходах.

Сулла сидів попереду, у пурпуровій облямівці, з обличчям, яке Гай бачив уперше зблизька: червоне, поплямоване білими латками, ніби шкіра не могла вирішити, якого кольору їй бути. Він говорив рівним, майже нудним голосом про закони, про порядок, про те, що держава потребує твердої руки, поки та рука не звикне сама себе стримувати. Сенатори слухали мовчки, дехто дивився в підлогу.

А за стіною храму, у бік Цирку Фламінія і Вілли Публіки, наростав звук, який Гай уже знав з даху й з чуток: не гуркіт бою, а щось рівномірніше, гірше. Крик, який не намагався злякати ворога, бо ворога поряд не було. Крик людей, яких заганяли, як худобу в загороду.

Один із сенаторів, старий, зі зморщеним обличчям, не витримав і підвівся.

— Луцію Корнелію, там... — він показав рукою в бік стіни. — Хіба ти не чуєш?

— Чую, — відповів Сулла, не підвищуючи голосу. — Сядь, шановний, і слухай мене, а не те, що там. Це кілька тисяч зрадників, яких я звелів покарати. Мова не про них.

Він продовжив говорити про закони так, наче й справді не чув нічого. Крик за стіною тривав ще довго, потім рідшав, потім урвався зовсім, і в тиші, яка настала, Сулла договорив речення до кінця, без запинки.

Гай стояв, притиснувшись плечем до холодного каменю колони, і відчував, як щось усередині нього перевертається, шукаючи опору й не знаходячи. Дядько Котта нахилився й прошепотів йому у вухо, так тихо, що слова ледь торкалися повітря:

— Дивись і мовчи. Це урок для всіх нас, не лише для тих, кого зараз добивають списами.

— Який урок?

— Що слово «зрадник» тепер означає те, що скаже він. — Котта дивився вперед, на пурпурову спину Сулли. — Учора це були самніти. Завтра це можуть бути ті, хто одружився не з тією донькою.

Гай не відповів. Він дивився на потилицю людини, яка щойно на його очах навчила ціле зібрання найповажніших мужів Риму мовчати під акомпанемент чужої смерті, і думав про те, що йому вісімнадцять років, і що дружина, з якою він одружився шістнадцятирічним хлопчиком, — донька людини, чиє ім'я щойно прирівняли до слова «зрадник».