Весілля у Прокопенків

              Гадюка на покуті

 П'ятдесят років тому ніхто не думав, що його осудять одно­сельці за бідний стіл чи за убоге вбрання. Не треба було пнутись над усі сили і можливості, щоб зрівнятись із багатими. І все ж весілля завжди сприймалось як свято, хоч і мало чим відрізня­лось від буденщини. Полиняні со­рочки та зношені піджаки, поїдені міллю в'язані хустки, рясні довгі спідниці... Зате які жваві обличчя, які жарти та примовки, яка голо­систа гармошка, який дзвінкий та невдержимий бубон!..

До двору Прокопенків сходи­лись з усіх хутірських кутків: і рідні багато, і кумів, і друзів. Зда­валось, що Василь та Василина — весільні батьки — не в змозі бу­дуть усіх розмістити.

Пізня осінь вже приморожува­ла зранку калюжі, примушувала всіх протоплювати печі сухим кізя­ком та галуззям акації, принесеним із лісосмуги. На вулиці — ноги не витягнеш. Чорнозем — хоч і втоп­таний та в'їжджений бричками і підводами, — розкис, розбаюрився, підійшов як на дріжджах. По такій дорозі не поспішиш, бо можеш і чоботи загубити — баг­нюка так і чавкає.

Переповідати історії, почуті від людей, — річ проста, але краще, коли події розгортались на твоїх очах. Вони запам'ятовуються на все життя в найдрібніших подроби­цях. І то нічого, коли автор змінює імена дійових осіб, — хтось обов'язково пригадує, що подібне відбувалось на його пам яті.

Отже, розповім про те, що спливає у спогадах і бен­тежить душу: не завжди приємне, але що було, те було...

Перед порогом у Прокопенків — купа кураю та перекотиполя. Усі старанно витирають взуття, щоб не так затоптувати притрушену соло­мою долівку в хаті. Проходять у сіни, скидають верхній одяг — ку­файки, «московки», «плюшки», пальта — у темний куток на велику скриню. Гомін чоловіків, щебетання жіно­чок, сміхи та вигуки... Розсідають­ся в світлиці на ослонах, застеле­них домотканими ряднами. На дов­гому столі — груба сірувата полотняна скатертина, вишита ро­жевою заполоччю, полив'яні гле­чики з узваром, сулія із самого­ном, глибокі полумиски з гаря­чим борщем, з пампушками. На мілких тарілках — свіже сало, яке ледве встигло за два дні просолитися, квашені яблука, бочкові огірки та солоний перець.

Коли всі гості всядуться — запросять молодих і посадять, як водиться, на покуті, під обра­зами. Спробуй тут усе помітити та роздивитись! Як тебе, мало­го, торсають та виганяють і зі світлиці, і з кухні, і навіть із спальні, де на високому ліжку сидить молода, а напроти — на дубовому стільці — молодий. Чекають, коли їх гукатимуть до тієї покуті.

Наречена одно поправляє свої кучерики, накручені вранці на гарячий металевий прутик. Бро­ви в неї припухли та почервоніли від того, що звечора вона їх вищипува­ла позиченими у подруги щипчика­ми, а вірніше — рейсфедером, бо подруга зай­мається креслярством, навчається у місті. Наче й хви­люватись нема причини, адже Митько Назарчук, жених, дивиться на неї за­коханими очима, забуваючи про те, що вона йому наказувала за­кривати рота, бо «гава влетить». Ганнуся Прокопенчиха — не кра­суня та не така вже й молода, отож іде за Митька, бо більш і нема за кого, а дівоцький вік ко­роткий. На ній — жовтувате шта­пельне плаття, пошите з найдешев­шого краму, за найпростішим фа­соном, придуманим тіткою Устею, визнаною на селі кравчинею. Призібране в талії, воно трохи по­внить наречену, пузириться на грудях, береться брижами на спині. Та то не біда, головне, що штапель долежав у скрині до цього радісного дня і пахне, — бо він ще ні разу не праний. Пахне трохи оцтом, а трохи — нафта­ліном. Ганнуся обсмикує плаття на собі, перекидає наперед яскраві атласні стрічки, що звисають з барвистого віночка, сплетеного з воскових квіточок.

Митько підхоплюється, трима­ючись за одвірок, виглядає до світлиці: чи не кличуть? Йому вже набридло сидіти в задушливій спальні, в застебнутому на всі ґудзики тісному піджаку з корот­кими рукавами. Батько у жениха вузькоплечий, щупленький, беріг ту одежину тільки для празників. Підоспіло весілля, — хлопця ледь втиснули в піджак, застеб­нули і наказали глибоко не вди­хати і не видихати, хоч поки на покуті сидітиме, бо ґудзики по­відлітають.

Перев'язаний навхрест двома вишиваними рушниками дядько Кіндрат повагом підходить до спальні:

— Ну, що? Готові, молоді? Ви­ходьте!

Ганнуся — попереду, Митько, притримуючи зрадливі ґудзики на піджаку, — позаду. Прохо­дять між ослонами під звеселілими поглядами гостей до по­куті, повагом всідаються під об­разами. Усі оглядаються, чека­ють на Кіндратове слово до мо­лодих. Ганнуся з полегкістю зсо­вує з ніг зашкарублі тісні білі че­ревики, що їм уже за чотири се­зони. Під столом все одно ніхто їх не бачить. Босою ногою ков­зає по застеленій соломою долівці і раптом відчуває щось холодне, слизьке, округле...

— Ой, матінко рідна! — не­самовито скрикує молода і ви­лазить босими ногами на ослін. — Там... у кутку — гадюка! — побілілими вустами ледь вимов­ляє дівчина і трем­тячими руками чіпляється до Митькового піджа­ка. Ґудзики так і си­понули...

 - Де? Що? - заворушились гості, один по одному піднімаючи важку скатертину та зазира­ючи під стіл. Під ногами у молодих зручно вмостилася на соломі сіра гадюка. Розтривожена криками, вона пругко розправила свої кільця і намагалась заповзти далі в куток, де соломи було більше. Митько й собі видряпався на ослін, а далі переліз через стіл, звалив­ши гірку пампушок та глечик з уз­варом. Кіндрат завбачливо підхо­пив сулію, притис її до грудей.

— Вила! Вила несіть, а то втече клята! — кричали ті, кому вдалося побачити сіру бешкетницю. Усі ви­бігли надвір роздягненими, незва­жаючи на холодний осінній вітер, стовпились біля стайні, шукаючи підходящого інструмента. Хтось ухватив грабарку, хтось сапу, а комусь пощастило в сіннику відшу­кати вила.

Скоро той щасливчик, а значить і герой дня, виніс із хати настром­лену на гостряки сіру гадину, яка продовжувала вигинатись і загроз­ливо погойдувати головою. Миттю знайшлись бажаючі посікти її на шматки лопатою та змести мітлою у цеберку...