Гаїчка

Своє величезне, на все життя, кохання, Гаїна зустріла під час звичайнісінької робочої поїздки — треба було відвезти каву гуртовим покупцям на пробу. 

На територію фірми її пропустив високий синьоокий охоронець з квадратною щелепою і поглядом важкістю в пару тон: такому тільки в бойовиках зніматись. От Лера — та миттю б розпізнала, що він хоч і суворий на вигляд, але з добрим серцем, яке лише чекало, щоб хтось звільнив його з крижаного полону. 

Коли Гаїна заглянула в вітальню, там біля кавомашини вовтузились хлопець і дівчина в уніформах; візитерку вони не помітили.

— Я вчора ввечері якраз нові вірші дописав, виклав на сторінку, — сумно, але з надією помітив хлопець. Будь тут Лера, вона б навіть зі спини розгладила його величезні, чарівні, сповнені духовністю очі.

— М-м, — бездуховна співбесідниця відступила від нього, мало не перехрестившись.

Гаїна кахикнула.

— Вибачте, я з кавою прийшла. На проби. Де тут ваш головний? 

…У  директора були дивні очі та руки, що аж випромінювали владу. Особливо руки. Здавалось, вони були генетично створені, щоб підписувати мільйонні контракти, тримати кермо елітного авто, приватного літака або віжки арабського скакуна. Поки він на пробу заварював принесену каву (здається, гурман), Гаїна звичним наспівом розхвалювала її ступень засмажки та помолу, елітну плантацію, де кожне дерево було мало не з власним ім’ям і аристократичним родоводом, а також сплетення десятків горіхово-шоколадно-цитрусових нот.

Тут, наче у відповідь, з двору долинула мелодійна трель; Гаїна глянула у вікно й тільки зараз побачила поряд з ним годівницю і синицю на бортику. Птах мав вигляд людини, якому вже на пару тижнів затримують зп. 

Останні роки у Гаїни було небагато нагод роздивлятися синичок, і зараз вона замовкла на пів слові. Душу затягнуло спогадами — майже така годівниця була колись вдома у батьків, хіба що ті чіпляли її тільки на зиму, а зараз вже панувала рання весна. Синиця знов зацвірінькала. Здавалось, зараз Гаїна поверне голову і опиниться в старій кухні, а потім двері прочиняться й влетить її молодший брат з воплем: «О, раптори налетіли!»

Двері прочинилися. 

— Привіт, любий, — промуркотіла струнка, бездоганно вдягнена дівчина з розкішним манікюром, впурхуючи в кабінет (Лера миттю розпізнала б меркантильну негідницю з крижаним серцем — кілька сотень книг не можуть помилятися одночасно). Від боса запахло людиною, яка от-от впаде в обійми недолугої, зате доброї та милої простачки.

Синиця цвірінькнула. Меркантильна негідниця відкрила вікно, насипала їй зернят і пояснила Гаїні:

— Люблю синичок. Великі й сині переважно прилітають. Хотіла б ще чорну побачити, але вони, по-моєму, на Закарпатті тільки є.

Чорні синиці? Уява миттю підкинула Гаїні готичних, елегантно-зловісних мисливців на свиней, що відбилися від зграї; вона щось ввічливо мугикнула й замовкла. Може, ця панянка просто вигадувала? 

Чесно кажучи, так збили з пантелику ці чорні синиці разом зі спогадами, що решту кавування Гаїна запам’ятала вже погано — але ж контракт на продаж отримала й це головне. Тільки-но проминувши ворота фірми, вона озирнулась, витягла телефон і забила в пошук «які бувають синиці». За кілька секунд її очі розширилися. Великі! Сині, чорні та білі! Чубаті та вусаті! Синиці, які мали «синицю» в назві, але синицями за хитромудрими класифікаціями не були, як-от довгохвоста, або не мали, але були синицями, як гаїчка-пухляк. Серце Гаїни розтануло ніжністю і відчуттям спорідненості. Бо ж серйозно, ну — гаїчка-пухляк! 

Здавалося, що ці птахи надто рідкісні, аби прості смертні могли їх побачити в природі, — можливо, треба їхати в іншу країну, або там отримувати сто печаток на пропуск у заповідну зону — але про всяк випадок Гаїна того ж вечора підписалась на кілька тематичних груп в соцмережах: моднє слово «бердвотчінг» спливло в пам'яті якраз вчасно.

Всім привіт, я з Франківська, хочу побачити гаїчку-пухляка, з чого почати?

Якийсь Толік відповів першим.

Колега, я теж ) Постав Мерліна, далі йди за звуком.

Поки Гаїна здивовано гнула брову на «Мерліна», Толік сам же і пояснив, що мова про застосунок Merlin bird id, і дав роз’яснення щодо установки. Ну так — поморочитись з цим Мерлином трохи довелося: встановити додаток, встановити пакет українських птахів, встановити пакет мови, дочірню соцмережу, хоча що меч з каменю не потрібно було витягти.

Але врешті-решт все було готово. Затамувавши подих, Гаїна розпахнула двері на балкон й натиснула заповітну зелену кнопку розпізнавання голосів — і вже за кілька хвилин колишній чорно-білий світ голубів, сорок і ворон вибухнув веселкою вільшанок, зеленяків, щедриків і горихвісток. Так розпочалося велике кохання Гаїни до птахів. 

***

Колись Гаїна чула, що найщасливіші люди — колекціонери. Зараз вона погодилась: достатньо було побачити нового птаха, як дофамін, серотонін та окситоцин аж скипали в крові. Цілий новий світ додався до старого, ніби між ними впала завіса. Як можна було не помічати це розмаїття навколо?

На дереві перед балконом, крім інших, жили горихвістки, вільшанки, чорні дрозди та чикотні. В парку трохи далі — щиглики, зеленяки та мухоловки. Дорогою до найближчого супермаркету бігали ділові плиски. 

Людське коло спілкування теж розширилося, хоча й дещо нерівномірно. Спочатку Гаїна підписалась на все, що могла, але в одній групі спілкування виявилось надто науковим, а в інший не можна було написати «Сьогодні бачила вільшанку», щоб на високі табуреточки миттю не спурхнула зграйка експертів з поясненнями, як правильно розглядати вільшанок. Зато в третій спілкування було виключно позитивним — всі хвалили будь-які фото, раділи цікавим спостереженням навіть за горобцями і вітали з новими побаченими птахами. З Толіком спілкуватись було особливо приємно: вони навіть почали листуватися особисто і якось так вони збіглися в інтересах і улюблених письменниках, в поглядах на світ і почутті гумору, що аж колібрі в животі танцювали, і Гаїна навіть почала чекати запрошення на побачення — але поки що не дочекалась. Ну, що ж. Хоча…