Ніч, що змінює все

Місто вляглося у темряву, мов у теплу ковдру, коли Лада й Лазар вийшли за межі вуличок, де ще ходили діти в костюмах. Дорога вела їх у старий квартал — туди, де колись жили ремісники, а тепер стояли будинки, що скриплять від найменшого подиху вітру.

Лазар йшов поруч тихо, але не хижацьки — навпаки. Наче боявся надто сильно торкнутися реальності й злякати її.

— Ти завжди такий мовчазний? — Лада кинула погляд збоку.
— Я слухаю, — відповів він. — У тебе голос… теплий. Наче після довгої зими перша піч загорілася.

Лада пирхнула, але всередині щось приємно стиснулося.
«Господи, він небезпечний. І не тому, що вампір.»

Вони вийшли на дах старої бібліотеки — сходи скрипіли так, ніби протестували проти будь-якої романтики, але Лазар підтримав її за лікоть. Дотик короткий, теплий, обережний.

На даху було тихо. Місто знизу тремтіло мерехтінням ліхтарів. Місяць висів низько, мовби спеціально прийшов подивитись на них.

— Я тут… часто сидів, — визнав Лазар. — Коли ще був живий.

Лада різко повернула голову:
— Стоп. Ти був людиною?

— Так. Колись. Давно.
Його усмішка вийшла тіньова, сумна, але не мертва.
— Хелоуїн — моя річниця. Мене обернули цієї ж ночі. Місяць сказав, що це не кінець. Що колись хтось поверне мені… щось важливе.

— І ти вирішив, що це я? — Лада спробувала сказати це скептично, але голос вийшов надто м’яким.

— Я вирішив, — він наблизився, — коли ти не відійшла назад. Коли подивилась на мої ікла і сказала, що я «модель».
Він тихо засміявся.
— Це був перший сміх за… дуже довгий час.

Лада відчула, що шкіра щемить від передчуття. Місяць торкався їх обох — і здавалось, що світ стихнув.

— Лазарю… — почала вона, але він підняв погляд.

Очі темні, глибокі, але живі — дивно живі.

— Можна? — запитав він тихо, ніби боявся розбити щось тендітне.

— Що саме?

— Торкнутися.

Серце вдарило сильно — ну просто зухвало голосно.

Вона кивнула.

Лазар підніс руку й торкнувся її щоки тильною стороною пальців. Дотик холодний спершу, але теплий у намірі. Лада не відсторонилася — навпаки, нахилилася до цього дотику, як до тепла після довгого холоду.

— Ти пахнеш… — він затамував подих, але не з причини голоду.
— Чим?

— Життям.

І тоді він зробив те, що хотів, але боявся: злегка нахилився ближче. Не кваплячись, не нав’язуючи, а так, ніби чекав пів століття на дозвіл.

Ікла блиснули в світлі місяця — не загрозливо, а як прикраса, створена для цієї миті.

Лада майже торкнулася його губ, але зупинила його пальцем.

— Я жива. Ти — ні.
— Я хочу бути. — Його відповідь була майже шепіт. — Хоч на одну ніч.

Це було не прохання. Це було зізнання.

Вона прибрала палець і дозволила йому наблизитись.

Поцілунок вийшов тихим, повільним. Легким спершу, як політ метелика, холодним — бо Лазар був нічним створінням. Та з кожною секундою він теплів, ніби Лада ділилась частинкою своєї весни.

Вони сиділи на даху ще довго. Лазар розповідав історії свого минулого — короткі, уривчасті, але справжні. Лада слухала. Місяць плив над ними, мов сторож.

А коли ніч почала танути, Лазар прошепотів:

— Я не знаю, ким стану завтра. Але сьогодні… сьогодні я вперше не почуваюсь чудовиськом.

Лада всміхнулася і взяла його за руку — тепла долоня у холодній, але вже не самотній.

— А сьогодні — моя ніч, — сказала вона. — Тому бери й не нарікай.

Він засміявся тихо — і ніби весь дах засяяв.

Ікла більше не здавалися гострими.
Вони були просто частиною нього.
Частиною ночі.
Частиною того, що Лада вже не хотіла відпускати раптово.

Хелоуїн закінчувався. Але їхня історія — ні.