І-ІКЛА

У ніч Глибокої Тіні місто виглядало так, ніби хтось притримав подих. Навіть ліхтарі світили тихіше. Лада йшла вузькою вуличкою, звично підозріло оглядаючи навколо — ну бо хто знає, що там цей Хелоуїн знову принесе. Вона завжди була з тих, хто не вірить у казки, але все одно носить у кишені засушений барвінок «на всяк випадок».

І саме того вечора вона побачила його вперше.

На даху стояв хлопець — стрункий, нерухомий, як вирізаний з ночі. Місяць торкався його профілю, підкреслюючи щось неправдиво ідеальне, майже небезпечне. А потім він усміхнувся.

Ікла блиснули — не агресивно, а… красиво, так, що у Лади в грудях щось тонко бринькнуло.

«О, клас, — подумала вона. — Навіть вампіри тепер моделі.»

Силует стрибнув униз — тихо, м’яко, майже по-кішачому. Його очі були глибокі, темні, але не такі холодні, як вона очікувала.

— Не лякайся, — сказав він тихо. — Я не шкідливий.

Лада хмикнула:
— Так і кажи: «Я кусаюсь тільки в особливих випадках».

Він засміявся. Не моторошно — тепло. Її це збило з ритму.

— Можна й так, — відповів він. — Але сьогодні я прийшов не по кров. Мені… тебе показали.

— Кому? — підозріло звузила очі Лада.

Він трохи вагається, ніби боїться бути смішним, але все ж каже:

— Місяцю. Старому, примхливому, але він рідко помиляється.

Лада відчула, як тепло підкрадається до щік — ну от ненавидить вона, коли її так вибивають із рівноваги.

— Я Лазар, — додав він. — І… я давно шукав когось, хто побачить у мені не лише ікла.

Він зробив крок ближче, і Лада помітила: ікла справді блищать, але в погляді немає загрози. Є щось інше — жадоба тепла, навіть самотність.

— Слухай, Лазарю, — зітхнула Лада. — Я не така, що вірить у призначення. Я пю ромашковий чай і сварюся з котом сусідки. Я звичайна.

Він підняв руку, але торкнувся її щоки лише кінчиками пальців — несміливо, ніжно, ніби боявся, що вона розтане.

— Ти не звичайна, — прошепотів він. — Ти не злякалась, коли побачила ікла. І не втекла. Це… уже диво.

Лада відчула, як серце чомусь стукає голосніше.
Прокляття. Вона ж доросла, твереза, не ведеться на красивих темних хлопців із дахів.

Але його погляд…

— І що тобі треба? — запитала вона м’якіше, ніж хотіла.

— Одну ніч, — відповів Лазар. — Просто… бути поруч. Без крові, без тіней. Я давно не відчував тепла живої людини.

Тиша між ними здригнулася.

Лада видихнула, довго, обережно, наче робила вибір між ризиком і бажанням.

— Добре, — тихо сказала вона. — Одну ніч. Але ти платиш — розповіддю. Хочу знати, хто ти, звідки і чому місяць вирішив мене тобі підкинути.

Лазар усміхнувся так, що в неї всередині щось плавно розтануло.

— Домовилися.

Вони йшли нічним містом поруч — не торкаючись, але небезпечно близько. Його рука інколи зачіпала її пальці, і в ті моменти Лада думала тільки одне:

«Ох, як же це нерозумно…
…і як же правильно водночас.»

Ікла блищали щоразу, коли він усміхався, але Лада вже не боялася. Навпаки — їхній холодний блиск здавався ніжним, як магія, що прокидається тільки раз на рік.

А Хелоуїн таки знається на романтиці.