В --Відлуння у Кам'яному Серці

Мор прийшов нечутно. Спочатку це був лише шепіт на вітрі, дивний попелястий наліт на срібній корі вікових дерев Великого Лісу. Потім листя почало скручуватися, втрачаючи свій зелений блиск і перетворюючись на крихкий пергамент. Земля під ногами ельфів замовкла, переставши ділитися своєю силою. Магія, що колись струменіла в кожній гілці та корені, тепер ледь сочилася, мов кров із глибокої рани.

Елара стояла під кроною Прадерева, серця їхнього дому. Його колись могутні гілки звисали, наче руки втомленого старця. Вона поклала долоню на потріскану кору, заплющила очі й спробувала достукатися до його духу, але у відповідь відчула лише холодну, висмоктуючи порожнечу. В її очах, що зазвичай сяяли, як далекі зорі, оселилася тінь тривоги.

Як хранителька знань, вона перечитала всі сувої у їхній занепадаючій бібліотеці. Вона вивчила стародавні руни, говорила з духами струмків, що міліли, і шукала відповіді у візерунках зірок. Але Мор був чимось новим, хворобою, що не мала назви у літописах.

Одного разу, розбираючи найдавніші, майже розсипані від часу тексти, вона натрапила на згадку. Це був уривок, написаний вицвілим чорнилом на шкірі невідомого звіра. У ньому йшлося про «Знання, що спить у скелі», про бібліотеку, настільки стару, що її збудували ще до того, як перші ельфи навчилися співати деревам. Легенда говорила, що там зберігаються відповіді на всі питання, але її єдиний Хранитель не ділиться ними зі світом живих. Його ім'я було стерте, замінене єдиним словом — Тінь.

Надія, вперта й гаряча, спалахнула в її серці.

Шлях до Гір Забуття був довгим і небезпечним. Елара йшла через вимерлі землі, де навіть вітер боявся співати. Вона бачила руїни людських міст і покинуті гоблінські печери. Чим далі вона віддалялася від свого вмираючого лісу, тим слабшою ставала її власна магія, але рішучість у її серці лише міцніла.

Нарешті, вона побачила її — велетенську скелю, що самотньо здіймалася до сірого неба, схожа на ікло мертвого бога. У її гладкій поверхні не було ні дверей, ні вікон, лише ледь помітні руни, що оживали під дотиком ельфійської магії. Елара прошепотіла древнє слово, і частина скелі беззвучно від'їхала вбік, відкриваючи темний прохід.

Повітря всередині було нерухомим і важким, насиченим запахом старого паперу, пилу і холодної вічності. Перед нею розкинулася нескінченна зала, стіни якої губилися у височині й темряві. Від підлоги до стелі тягнулися полиці, заставлені тисячами, мільйонами книг у шкіряних, дерев'яних і навіть металевих палітурках. Це було царство тиші.

І в центрі цієї тиші, за величезним столом з обсидіану, сидів він.

Лірен не підвів голови, коли вона увійшла. Він був схожий на статую, висічену з темряви. Довге чорне волосся спадало на плечі, бліда шкіра здавалася мармуровою у тьмяному світлі, що лилося невідомо звідки. Він гортав сторінки книги, і його рухи були повільними, виваженими, наче в нього попереду була ціла вічність. А так і було.

Елара підійшла ближче, її сріблясте волосся здавалося смугою місячного світла в цьому царстві мороку. — Я шукаю Хранителя, — її голос, хоч і тихий, пролунав оглушливо в мертвій тиші.

Він повільно підняв очі. Вони були кольору застиглої крові, і в їхній глибині не було нічого — ні цікавості, ні злості, ні жалю. Лише безмежна, тисячолітня втома. — Ти його знайшла, — його голос був негучним, схожим на шелест старих сторінок. — Чого тобі треба у місці, про яке світ живих давно забув?

— Мій дім помирає, — прямо сказала Елара, її погляд був непохитним. — Хвороба, яку ми звемо Мором, висмоктує життя з Великого Лісу. Я прийшла по знання. Я вірю, що тут є ліки.

Лірен ледь помітно скривив губи в чомусь, що могло б бути посмішкою століття тому. — Ліки... Життя... Смерть... Все це лише цикли, маленька ельфійко. Навіщо втручатися в те, що неминуче? Ліси розквітають, ліси вмирають. Імперії постають, імперії падають. Я бачив це тисячу разів.

..Його байдужість вдарила її сильніше за будь-яку образу. — Для вас це мить, а для нас — усе, що ми маємо! — вигукнула вона, ступивши ще крок уперед. — Ви сидите тут серед мертвих слів, поки світ за стінами згасає! Невже у вас не залишилося нічого, крім пилу на серці?

Саме в цю мить щось змінилося. Коли вона наблизилася, повітря між ними згустилося, наче струна натягнулася до межі. Лірен уперше за багато століть відчув… запах. Але це був не просто аромат живого лісу, озону після дощу та впертої надії. Це було щось незмірно глибше, щось, що вдарило прямо в мертвий центр його єства.

Місячне світло на срібному моху, вперта життєва сила, що горіла всупереч усьому, і ще щось — невловиме, солодке й до болю знайоме, наче забута мелодія з іншого життя. Аромат, який його душа чекала тисячу років, навіть не знаючи про своє очікування.

Слово, стерте з пам'яті, мов легенда з вицвілого сувою, спалахнуло в його свідомості, наче кривавий напис.

Пара.

Його істинна пара.

Тисячолітній лід, що сковував його єство, тріснув з оглушливим скреготом. З глибин, де давно вже не було нічого, крім тиші, піднялося щось древнє, хиже, власницьке. Голод, але не крові. Спрага, але не життя. Потреба наблизитись, вдихнути, захистити й ніколи не відпускати. Це відчуття було настільки потужним, що змусило його застигнути на місці.

Елара теж завмерла. Під слабким запахом пилу і каменю вона вловила інший аромат — дивний, холодний, але водночас притягуючий, мов безодня, що обіцяє вічний спокій. Запах ночі, сухого пергаменту і самотності, такої безмежної, що її серце боляче стиснулося від співчуття. Але тепер до цього запаху домішалася нова нота — ледь вловимий жар, наче жар вугілля, що тліє глибоко під шаром попелу.

Лірен повільно підвівся. Він був значно вищим, ніж здавалося. Тінь, що падала від нього, здавалося, поглинала світло. Він обійшов стіл і зупинився за кілька кроків від неї, але тепер його погляд був іншим. У кривавій глибині його очей вирувала буря. Втома зникла, поступившись місцем шоку, невірі та чомусь, що лякало його самого.