О-Останній Жовтень Оукхейвена

Містечко Оукхейвен носило осінь, як улюблене, хоч і трохи пошарпане пальто. У повітрі постійно висів запах деревного диму та прілого листя — аромат, що водночас заспокоював і віщував щось неминуче. Для більшості його мешканців жовтень був часом пряного сидру, конкурсів із вирізання гарбузів на міській площі та шурхоту кукурудзяних стебел, прив'язаних до кожного ліхтарного стовпа. Але для Елари це був сезон загострених почуттів, час, коли завіса між її світом і тим, що шепотів по той бік видимого, ставала небезпечно тонкою.

Елара була міським оракулом мимоволі. Цей титул вона успадкувала від своєї бабусі разом із розлогим, повитим плющем будинком на околиці та колекцією чайних чашок, що вміли пророкувати майбутнє по візерунках чаїнок. Більшу частину своїх двадцяти шести років вона намагалася ігнорувати цей шепіт, швидкоплинні тіні на периферії зору та моторошну здатність осіннього листя іноді складатися у візерунки, що розповідали про прийдешнє.

Проте цього року шепіт став гучнішим, наполегливішим. Він прослизав крізь щілини у віконних рамах ночами та танцював у багряно-золотому шатрі прадавнього клена, що височів на її задньому дворі. Саме під цим деревом бабуся вчила її читати листя, бачити історії, які воно розповідало, кружляючи до землі.

«Кожен листок має життя, пташко», — лунав у її пам’яті бабусин голос, хрипкий, як крик ворони. — «І кожне життя має свою історію. Осінь — це не кінець, а розповідь».

Елара завжди вважала цю розповідь тягарем. Історії рідко бували щасливими. Вона бачила загублених домашніх улюбленців, розбиті серця та гризучу тривогу сусідів, що відбивалися в тонких прожилках опалого дубового листка. Вона намагалася тримати ці видіння при собі, пропонуючи розпливчасті пророцтва про «удачу» та «несподівані подорожі» тим небагатьом, хто наважувався переступити поріг її скрипучого ґанку заради ворожіння.

Але видіння, що мучили її зараз, були іншими. Це були не загублені коти чи нерозділене кохання. Це були фрагменти значно більшого, темнішого полотна, зітканого нитками давньої магії та повзучого жаху, що мав присмак холодної землі й чогось металевого, наче стара кров.

Почалося все з ворон. Вони збиралися в тривожній кількості на оголених гілках клена, їхні обсидіанові очі стежили за кожним її рухом. Це була не звичайна галаслива зграя, що часто навідувалася до Оукхейвена. Ці ворони були мовчазними вартовими, їхня присутність лягала важким, пильним тягарем. Потім прийшли сни — спалахи блідого, виснаженого обличчя з очима, що палали, як згасаючі вуглинки; руки з пальцями, схожими на покручені гілки, що тягнуться до чогось невидимого; і повторюваний образ одного-єдиного криваво-червоного листка на тлі сірого каменю.

Остаточна, беззаперечна ознака з’явилася в останній вівторок жовтня, за чотири дні до Геловіну. Елара замітала ґанок — ритуал, який вона виконувала з люттю, сподіваючись відігнати та листя, і нав’язливий шепіт. Її мітла зачепилася за щось. Вона опустила погляд і побачила маленьку, вишукано вирізьблену дерев'яну пташку з розпростертими у польоті крилами. Вона була зроблена з темного, незнайомого дерева і здавалася дивно холодною на дотик. Елара ніколи раніше її не бачила, і холодок тривоги пробіг по її спині. Шепіт у її свідомості злився в єдине, моторошне слово: Терн.

Того ж вечора, коли сонце розлилося по горизонту, фарбуючи небо у відтінки bruised plum та вогняного апельсина, до Оукхейвена прибув незнайомець. Він їхав на вінтажному чорному автомобілі, що, здавалося, поглинав рештки світла, а його двигун низько, по-хижацьки муркотів. Він припаркувався перед єдиним у місті заїжджим двором, «Кривим Ліхтарем», і вийшов. Він був високий, закутаний у тіні, але навіть зі свого вікна Елара побачила відблиск чогось срібного на його шиї. Ворони на її клені вперше за весь день замовкли. Вони спостерігали, як і вона, поки чоловік не зник усередині.

Раптовий порив вітру, холодний і гострий, як уламок скла, затрусив її шибку. Він приніс із собою запах свіжозораної землі та ледь вловиму, нудотно-солодку ноту, що нагадувала про похоронні квіти. На її ґанку багряне листя, розкидане мітлою, почало ворушитися, закручуючись у вихор кольору. Воно танцювало і кружляло, все швидше і швидше, поки не утворило на вивітрених дошках підлоги єдиний, безпомилковий образ: кістляву руку, що тягнулася до її дверей.

В Елари перехопило подих. Час ігнорувати шепіт минув. Історія, яку розповідала цьогорічна осінь, була не з тих, що можна просто змести. Це була історія тіней і таємниць, давнього зла, що довго дрімало і тепер почало прокидатися. І, здавалося, хотіла вона того чи ні, вона опинилася в самому її серці. Незнайомець у заїжджому дворі, різьблена пташка, криваво-червоний листок зі снів — усе це були частини головоломки, яку вона тільки починала усвідомлювати. З наростаючим відчуттям жаху Елара зрозуміла, що цей Геловін в Оукхейвені не буде схожий на жоден інший. Це буде ніч розплати, і шепіт зів'ялого листя був її єдиним провідником.

Зібравши всю свою мужність, вона прочинила двері. На ґанку нікого не було. Лише вітер грався з листям, що знову розсипалося хаотичним візерунком. Але холодне відчуття чиєїсь присутності залишилося. Елара підняла з порога дерев’яну пташку. Цього разу вона відчула ледь помітну вібрацію, що йшла зсередини, наче крихітне серцебиття.

Незнайомець. Пташка. Рука з листя. Терн.

Ланцюжок подій був запущений. І Елара відчувала, що наступний крок вона мала зробити сама. Вона мусила піти до «Кривого Ліхтаря». Мусила подивитися в очі чоловікові, чия поява змусила замовкнути навіть ворон. Осінь почала свою розповідь, і вона вимагала слухача.

Чудово! Тоді продовжимо нашу історію.

Зачинивши за собою двері, Елара на мить завагалася, притискаючи до грудей холодну дерев'яну пташку. Повітря було гострим і дзвінким, пахло морозом і обіцянкою дощу. Над Оукхейвеном збиралися важкі, свинцеві хмари, що майже повністю закрили місяць, залишаючи вулиці в обіймах глибоких сутінків, які розганяло лише мерехтливе світло геловінських гарбузів. Здавалося, самі тіні цього вечора стали довшими й темнішими, хапаючись за перехожих своїми невидимими пальцями.