Г – Гарбуз;

Міф про Світильники Гекати

На околицях Аркадії, в тіні старих оливкових гаїв, жив молодий пастух, на ім'я Лікаон. Він був відомий не так своїм умінням доглядати за отарою, як своїм сміливим, але нерозважливим серцем.

Тієї осені на землю спустилася дивна хвороба: ночами почали зникати подорожні. Старі люди шепотіли, що це справа рук Емпуси — демониці-перевертня зі свити темної богині Гекати. Емпуса заманювала самотніх мандрівників у темряву, приймаючи вигляд прекрасної діви, а потім пожирала їх.

Страх скував навколишні поселення. Ніхто не наважувався виходити з дому після заходу сонця. Але одного разу вночі зникла Еврідіка, юна сестра Лікаона, яка пішла шукати загублене ягня.

Серце Лікаона сповнилося люттю та горем. Він знав, що сам не впорається з демоном, і звернувся до єдиної сили, що могла керувати такою темрявою — до самої Гекати, богині роздоріж, чаклунства та ночі.

Він прийшов на покинуте роздоріжжя, де стояв старий вівтар богині. Усю ніч він благав, приносячи в жертву мед, молоко і свою власну кров, стікаючу з долоні. Опівночі перед ним з'явилася сама Геката. Її обличчя було приховане тінню, а в руках вона тримала два смолоскипи, що палали неземним вогнем.

— Я чую твоє горе, смертний, — промовив її потрійний голос, що лунав, здавалося, звідусіль. — Я не можу повернути ту, що забрала темрява. Але я можу дати тобі зброю, щоб захистити живих. Моє породження боїться лише одного — ще більшого жаху та світла, що викриває його суть.

Геката вказала кістлявим пальцем на поле біля дороги. Там, серед сухої трави, Лікаон побачив дивні рослини, яких ніколи раніше не бачив. На землі лежали величезні, круглі плоди помаранчевого кольору, ніби маленькі сонця, що впали з неба.

— Ці плоди принесло східним вітром, — сказала богиня. — Вони порожні всередині, як душа грішника. Візьми найбільший. Виріж на ньому обличчя, страшніше за саму Емпусу. Нехай воно зображує біль, лють і безумство. А всередину помісти частинку мого вогню.

Геката торкнулася своїм смолоскипом вуглинки у багатті Лікаона, і та спалахнула холодним срібним полум'ям.

Лікаон зробив усе, як веліла богиня. Він узяв найбільший плід — гарбуз, як його згодом назвуть люди. Гострим ножем він вирізав на ньому жахливу гримасу з порожніми очима та роззявленим у німому крику ротом. Усередину він поклав зачаровану вуглинку. Плід ожив зсередини, випромінюючи моторошне, мерехтливе світло.

Коли настала ніч, Лікаон поставив цей жахливий світильник на роздоріжжі. Незабаром у темряві з'явилася Емпуса у вигляді прекрасної дівчини. Але коли вона наблизилася до світла, її краса почала танути. Побачивши жахливе палаюче обличчя, що дивилося на неї з гарбуза, демониця заверещала. Вона побачила не просто вирізану пику, а відображення власної потворної сутності, посилене магією Гекати. Емауса кинулася геть і більше ніколи не з'являлася в тих краях.

З того часу, коли ночі ставали довшими й холоднішими, жителі Аркадії почали вирізати на гарбузах страшні обличчя і ставити всередину вогонь. Ці світильники, названі "Ліхтарями Лікаона" або "Очима Гекати", вони залишали біля порогів та на роздоріжжях, щоб відлякувати злих духів, що виходять полювати в осінній темряві.

І так з покоління в покоління...

Легенда про Лікаона та світильники Гекати передавалася з уст в уста. Щороку, в найтемніший місяць, коли ночі ставали довшими, а завіса між світами — тоншою, люди згадували про сміливого пастуха. Вони йшли на поля, збирали найбільші помаранчеві плоди й вирізали на них обличчя, сповнені люті та скорботи.

Цей ритуал став не просто оберегом, а даниною пам'яті тим, хто зник у темряві. Батьки вчили своїх дітей, що поки горить вогонь у гарбузі, жоден демон не наважиться підійти до їхнього порога.

З часом ім'я Гекати стали вимовляти пошепки, а історія про Емпусу перетворилася на дитячу страшилку. Але традиція жила. Навіть коли старі боги були забуті, а на їхнє місце прийшли нові вірування, люди продовжували запалювати свої осінні ліхтарі. Вони, можливо, вже не пам'ятали точного походження цього звичаю, але відчували його давню силу — силу світла, що перемагає темряву, і пам'яті, що сильніша за саму смерть.