3 День дурнів

Як чудово, що тиждень добігає кінця, і я зможу відпочити та підготувати рекламу для бюро у соцмережі. Ну а що робити, треба якось крутитися. Я можу бути тричі першокласним професіоналом, але який з цього сенс, якщо ніхто не знає? Не буду ж заглядати до кожного в месенджер з питанням чи не треба їм перекладач. А публікація тільки на моїй сторінці теж не рятує. Спочатку думала, ну зроблю якийсь напис, кину контакти і все - замовники вишикуються в чергу. Ага, побігли аж п'яти засвітились. Але я не з тих, хто здається. Навпаки, обожнюю моменти, коли маю багато завдань. Тоді мене охоплює дивне відчуття всеможливості і гордості за себе. Розпланувати, підготувати, знайти, перевірити, проконтролювати... жодної хвилини на сумніви чи роздуми… постійний рух і чітке бажання виконати кожен пункт плану. В мене, ніби друге дихання відкривається. А наприкінці охоплює неймовірне відчуття радості та задоволення від колосального об'єму виконаної роботи. Особливо приємно, коли хтось та завітає на створену, оновлену сторіночку бюро, репост зробить, запитає щось. Сарафанне радіо ще ніхто не відміняв. А мені воно ой як потрібне, бо я вже починаю опускати руки. Замовлень йде зовсім не багато, а жити за щось потрібно.

Ось так промайнула половина суботи. А за вікном розквітала весна. Дні стали довшими, теплішими, сонце все частіше з'являлося на небі та змушувало душу розпускатися разом з весною. Треба вже виходити гуляти, набиратися вітаміну Д і позитиву. Точно, підемо сьогодні…

-Ааа, моя рука, що робити? - На кухню увірвався Дімка із закривавленим зап'ястком.

Я підстрибую на диванчику, з переляку відпускаю горнятко з чаєм, що зі смачним таким тріском летить на плитку. Біжу до хлопця, а цей козлик підступний починає ржати:

-Ахаха, попалася! Спрацювало! З першим квітня, - і махає переді мною рукою.

-Ах ти ж паску… ем, порося мале! Це що фарба? Та в мене ледве серце не стало. А як би мені погано стало, хто б допоміг? Ти вмієш лікаря викликати?

-Та чого ти, це ж жарт. Я ж не винен, що ти така перелякана.

-Я відповідаю за тебе перед батьками. Уяви, що мама приїжджає, а її дитина в лікарні. Весело тепер? А ще подивися на підлогу. Молися, щоб я не знайшла слідів фарби на маминому улюбленому килимі в коридорі, бо будемо літати з тобою вдвох як срані віники. Бігом змивати це з себе.

От який бовдур придумав це свято? А так, пам'ятаю, одні вважають, що свято походить від весняного рівнодення за старим стилем, інші, що колись в цей день святкували Новий рік, допоки французький король не вирішив перенести його на 1 січня. Але до чого тут ми бляха? Вже стільки століть минуло, а люди все одно святкують, хоч і не офіційно. Чи це в мене просто відсутнє почуття гумору? Чи, можливо, виросла з цього? В школі ж теж любила розігрувати однокласників. Щоправда ми могли вкрасти ранець, ручку, бутерброти, відсунути стілець, коли учень щось говорив вчительці, ну про шнурівки і вимазані в біле спини вже мовчу. Ці жарти з такими довжелезними бородами, що по підлозі сміття змітають.

О, а я теж зараз розіграю:

-Дмитрику, ти вже відмив підлогу? Миєш? Молодець. Зараз сідаєш за уроки, а тоді йдемо на вулицю.

-Ура! На майданчик?

-Ага, на спортивний, тобто на стадіон.

-Фу, і що там робити? Ні гірок, ні полазити десь.

-Як це що? Будемо витрясати твоє шило з дупці. Бо ж на фізкультурі бачу енергії через край. А так побігаєш, руханку зробиш. Дивись і спати захочеться не в 12 ночі, а в 9.

Доки племінник злився на мене і бубнів собі під носа, надіюсь не прокльони і демона ніякого не викликав по мою душу, я знову згадала Павла. Оце пощастило дев'ятикласницям. Я б до такого фізрука хоч кожен день на уроки бігала. Та я б марафони бігала в нього. А з іншого боку, це ж скільки може бути розбитих сердець. Зрозуміло, що ніяких стосунків між учнем і вчителем не може бути. Але хто забороняє фліртувати? Хто забороняє посміхатися, робити дівчатам компліменти, торкатися мимоволі? Та йому достатньо просто зайти в школу в своїй облягаючій футболці, думаю ще й тіло треноване… Брр, моя романтична натура згоріла б від бажання до цього чоловіка ще за перший місяць. Чого приховувати, він мені сподобався, та ця його зверхність, пиха, неприпустима поведінка для вчителя, відбивають будь-яке бажання спілкуватися. Це ж треба таке гарне лично і така сволота, ех...

Так що, дякую вам, Сергію Борисовичу, що вам було далеко за 40 і ви зуміли привити любов до спорту, а не до своєї персони. Завдяки вам я вже стільки років бігаю і ходжу в тренажерку, підтримую себе у формі. От сьогодні й згадаю шкільні роки на стадіоні, а то все в залі та в залі.

*

-Ну що, Дімка, вітаю з Днем дурнів, руханку зробили, можна бігти.

-Уль, а давай я посиджу. Нащо мені бігати?

-Як це нащо? То ж на фізкультурі нудно, в залі немає де розігнатися. А тут біжи хоч вздовж, хоч поперек.

Пів кола Дмитро насилу пробіг, остачу плентався насупившись. Поки племінник демонстративно повільно йшов до мене, я вирішила розтягнутися та розім’яти руки. І треба ж було нахилитися до ніг саме в ту мить, коли на стадіон зайшло двоє чоловіків, ще й філейною частиною до них. Я бачила їх краєм ока, але не надала значення. Тут відкрито для всіх бажаючих. Тому зовсім не очікувала почути “ммм, яка попка” і вже до болю знайомий голос у відповідь:

-Кхм, а голос який милий. Та не раджу, занадто імпульсивна і з багажем.