«Неочікувана зустріч»

2020 рік

Настав день здачі нормативу з фізкультури.
10-Б клас зібрався в спортзалі.

— Сьогодні здаємо норматив, — сказав фізрук, глузливо поправляючи свисток. — Жим лежачи. П’ятдесят кілограмів. Десять разів.

Його очі одразу зупинилися на мені:
— Почнемо з тебе, Ваня. Подивимося, що ти робив на літніх канікулах.

 Друзі називали мене Ваня!

— Я?.. — розгублено перепитав я.

— А що, злякався?

— Та ні… що ви… Зараз спробую, — відповів я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Я ліг під штангу. Холодний метал різонув долоні. Важке дихання. Серце билося так, ніби вже знало, що буде далі.

Я важив усього 57 кілограмів при зрості 178. Скелет із тонким шаром м’язів.
Я потягнувся, напружив руки й… майже нічого. Штанга наче приросла до стійки. Руки тремтіли, сухожилля тягнуло так, ніби зараз лусне. Голова паморочилась.

Навколо — сміх. Клас, однокласники, навіть фізрук.
«Який же я невдаха…» — промайнуло в голові.

Але інша думка вдарила ще сильніше:
«Чому? Я ж намагався. Хіба не вистачає сили духу? Невже цього мало? Ні… я маю стати сильнішим. Фізична сила — ось чого мені бракує».

— Ха! — фізрук не втримався від насмішки. — Що, не виходить? Я ж казав, слабак. Ти, мабуть, і книжку в руках тримаєш із трудом. Сідай і подивись, як твої однокласники покажуть, на що вони здатні.

Я повільно підвівся.
У грудях палало від сорому, а десь глибоко зароджувалося обурення. Не на фізрука. На себе.

Сівши на стілець, мене охопило розчарування. І ненависть до себе — за те, що я такий слабкий.

Не те що мої однокласники.
Всі підтягнуті, з рельєфом на тілі.
Чим я гірший? — подумав я, дивлячись на Андрія, який ідеально здав норматив на десять разів.

Фізрук, з посмішкою повертаючи голову до мене:
— Ну що, бачив? А ти так не можеш.

— Та бачив, я бачив… — пробурмотів я, трохи розгублено.
 

А потім всередині щось загорілося:
«Знайте одне, всі ви, хто присутній у цьому залі, особливо ви, Михайле Олександровичу… я обов’язково здам цей норматив, чого б мені це не коштувало. Я буду наполегливо тренуватися. І я стану сильнішим за всіх!» — впевнено і з відчайдушністю сказав я.

На мить у залі пролунала тиша.
Я розгублено глянув на фізрука.

— Що ж… побачимо, як завжди ти не здашся, — хитро і з ухмилкою сказав він.

Моє серце забилося швидше, руки стислися в кулаки. Повітря в залі здавалося важчим. Всередині мене горіла рішучість.

Пролунав дзвінок.
По дорозі додому я думав, з чого краще почати своє перетворення.

На годиннику було 14:20.

Обдумуючи щоденний план тренувань, я проходив повз спортивні майданчики.
На мій подив, там майже не було людей.

— Дивно… — пробурмотів я з цікавістю.

Це була весняна, тепла пора року.
Хоча чого я дивуюсь? Ми живемо в світі, де існує ця жахлива отрута під назвою «шкідливі звички»: алкоголь, сигарети, шкідлива їжа. Більшість людей не розуміють, на що їм справді потрібно звернути увагу, тому їх і так мало.

Раптом, йдучи по парку, на зустріч мені йде мій старий друг.

— Привіт, Ваня! Давно не бачились, чи не так? — впевнено і з посмішкою мовив він.

— Олег? — здивовано спитав я.

   – Що він тут робить ? - подумки говорив я.

Я щойно пережив такий сором. Руки досі тремтять, голова обертом. А тут ще й він… Дідько, що робити? Мені потрібно заспокоїтись. Я доведу собі свою рішучість. Я зможу!

— Так, це я, мій старий друже, — відповів Олег, плескаючи мене по плечу.

— Ти певно не очікував нашої зустрічі.
— Давай трохи прогуляємось, я такий радий тебе бачити, — з посмішкою сказав Олег.

Ми з Олегом були кращими друзями з дитинства. І так само, як і я, він був худорлявим.
Співпадіння? — не думаю.
У нас обох була одна мрія: стати сильними, м’язкулистими хлопцями, від яких так і віяло б впевненістю та жагою до спорту.

Так сталося, що ми були ровесниками та жили по сусідству.
Коли нам виповнилося по десять років, ми вперше дали обіцянку одне одному, що ніколи в житті не будемо: курити сигарети та вживати алкоголь.

Біля нашого під’їзду був невеличкий спортивний майданчик. Після школи ми відразу йшли туди та займалися спортом.
Йшов день за днем, година за годиною, але результат дає зрозуміти, що це не так просто.

Одного дня, під час тренування, до нас підійшли старші хлопці, років так 16.
— О, малеча вирішила погратися. Можете не старатись, у вас і так нічого не вийде, — сказали вони уперто.

Видихнувшись після підходу, мій друг сказав у відповідь:
— Можливо й так, але ми ніколи не дізнаємось, якщо не спробуємо. За собою краще слідкуйте.

Старші хлопці посміялися і залишили нас у спокої.

І так пройшло ще декілька тижнів наших спільних тренувань.

— Ого, — сказав Олег. — Ваня, дивись — мої м’язи! Які вони накачані! — з неймовірним щастям сказав він.

— Крутяк! — здивовано вимовив я. — Який в тебе результат. І це всього лише за місяць.

— Ось тільки одного я не розумію. Чому я не змінився? Ми ж тренувались однаково.

— А дійсно, — сказав Олег.
— Чому? 

Можливо це завдяки тому, що ти менший за мене, і тобі легше набрати м’язову масу, — з сумом на обличчі та опущеними руками сказав я.

— Цілком можливо, — сказав мій друг. — Я бачив в інтернеті, де розповідали, що високим людям важче набрати м’язи, ніж низеньким.

— Та не хвилюйся, ти зможеш! Зовсім скоро ти станеш навіть кращим, ніж я зараз, — підбадьорливо сказав друг зі щирою посмішкою.

Мені стало набагато краще! — Дякую тобі!

Пройшло ще два тижні поспіль, а результату майже не було. І мені почало здаватися, що я так і залишусь худим на все своє життя.

А Олег росте на очах — м’язи ще більше збільшились, широкі плечі, груди виглядають як маленькі камінці.

— Ти мені збрехав! — обурливо промовив я до нього.

Пройшло вже немало часу від початку наших тренувань. А я, як і був худий, такий і залишився. З пригніченим голосом та сльозами на очах я пішов додому.