Розділ 8

Ліля : 

Березень приніс із собою довгоочікуване тепло. Сніг на шкільному подвір'ї швидко танув, перетворюючись на галасливі струмки, а крізь прочинені вікна кабінету №34 долинав особливий, свіжий запах весни й мокрого асфальту.

​До випускного залишалося якихось два місяці. Школа гуділа, наче розбурханий вулик: дівчата обговорювали сукні та зачіски, хлопці сперечалися через майбутні іспити, а вчителі завалювали нас підсумковими тестами. Але для мене весь цей передсвятковий хаос існував ніби за склом. Мої думки були зайняті зовсім іншим.

​Наші додаткові консультації у вівторки стали коротшими, адже Роман Володимирович тепер часто залишався на педради щодо організації випускних іспитів. Проте кожна хвилина, проведена в порожньому класі, набула неймовірної щільності. Ми майже не говорили про особисте — весна вимагала серйозної підготовки, і він ганяв мене по матеріалу без жодних поблажок. Але те, як він дивився, коли я правильно відповідала, і те, як його голос теплішав, коли ми залишалися самі, давало мені сили витримувати цей шалений марафон.

​Сьогодні я затрималася біля розкладу в холі й піднялася на третій поверх пізніше, ніж зазвичай. Двері кабінету були напіввідчинені. Я хотіла вже постукати, але почула всередині голоси.

​— ...Романе Володимировичу, ви ж розумієте, що випускний одинадцятого класу — це обличчя нашої школи, — говорив директор, Олександр Олександрович. — Я дуже прошу вас особисто проконтролювати порядок на офіційній частині. Ви у нас людина залізна, авторитетна, вас учні слухають із першого слова.

​— Звісно,  Олександр не Олександровичу , я все зроблю. Можете не хвилюватися, — спокійно відповів Роман Володимирович.

​— От і чудово. До речі, щодо вашої кращої учениці, Лілії Квітки . Зворушливий момент: її кандидатуру затвердили на виступ від імені всіх випускників із подячним словом учителям. Вона у нас дівчина творча, пише гарно. Думаю, це буде чудове завершення свята.

​У мене всередині все стислося від несподіванки. Я? Виступати на сцені перед усією школою, батьками й учителями?

​— Вона впорається, — після короткої паузи тихо, але з якоюсь особливою гордістю в голосі промовив Роман Володимирович. — Ліля вміє знаходити правильні слова.

​Почувши кроки директора, що прямував до виходу, я швидко відійшла вбік, удаючи, що щойно підійшла. Владислав Любомирович вийшов, кивнув мені з посмішкою: «О, Квітка , а от і ти! Заходь, заходь, Роман Володимирович якраз на тебе чекає».

​Я зайшла до класу. Серце калатало десь у горлі. Роман Володимирович стояв біля вікна, заклавши руки в кишені штанів. Його піджак висів на спинці стільця, а верхній ґудзик сорочки був розстебнутий. Коли двері за мною зачинилися, він повернувся, і я побачила на його обличчі легку, трохи втомлену, але таку рідну посмішку.

​— Чула? — тихо запитав він.

​— Чула, — я підійшла до першої парти й поклала рюкзак. — Романе Володимировичу, я боюся. Який виступ? Я ж розгублюся на тій сцені.

​Він зробив кілька кроків назустріч, зупинився поруч і подивився на мене своїм фірмовим, проникливим поглядом крізь скельця окулярів.

​— Ти? Розгубишся? — він ледь помітно хитнув головою. — Лілю, дівчина, яка змогла приборкати квантову фізику за кілька місяців і довести мені, що в сухих формулах є душа, не може боятися сцени. Ти напишеш чудову промову.

​— Але я буду дивитися на вас... — злетіло з моїх губ раніше, ніж я встигла подумати. — І якщо я подивлюся, я можу забути всі слова.

​Роман Володимирович на секунду затамував подих. Його погляд пом'якшав, став неймовірно теплим. Він повільно підніс руку і, перевіривши, що у вікні дверей нікого немає, легенько торкнувся своїми пальцями моєї долоні, що лежала на парті. Його дотик був наче теплий весняний промінь.

​— А ти дивись, — дуже тихо, майже пошепки сказав він. — Дивись прямо на мене. Я буду стояти праворуч від сцени. І що б ти не говорила там, знай: кожне твоє слово я сприйматиму на свій рахунок. Це буде наш останній шкільний іспит, Лілю. Складемо його разом, а далі... далі почнеться наше власне життя.

​Я відчула, як по тілу пройшла хвиля тепла. Весняне рівнодення минуло, дні ставали довшими, а наша заборонена відстань стрімко скорочувалася до нуля. Я стиснула його пальці у відповідь і впевнено посміхнулася:

​— Ми складемо його на дванадцять, Романе Володимировичу. Обіцяю.