Розділ 2

Ліля :

Порожня школа після третьої години дня завжди здавалася мені якимось зовсім іншим світом. Зникав звичний гамір, тупіт сотень ніг і крики на коридорах. Залишалася тільки тиша, в якій лунало відлуння моїх власних кроків, коли я повільно піднімалася на третій поверх до кабінету фізики.

​Серце зрадницьки калатало. Я зупинилася перед важкими дерев'яними дверима, на яких блищала табличка «Кабінет фізики №34», глибоко вдихнула і тихо постукала.

​— Заходь, Ліліє, — почувся з-за дверей спокійний голос.

​Я штовхнула двері й зайшла. Роман Володимирович сидів за своїм столом, знявши піджак — залишився лише в темно-синій сорочці з акуратно закоченими до ліктів рукавами. Перед ним лежали стоси контрольних робіт, але коли я увійшла, він відклав ручку вбік і підвів на мене погляд.

​— Сідай на першу парту, — він кивнув на місце прямо перед собою. — Бери зошит, ручку. Спробуємо повернути твої думки від малювання суконь до реальної науки.

​Я слухняно сіла, відчуваючи, як щоки знову починають рожевіти. Значить, він помітив мої малюнки в блокноті ще тоді, у вересні...

​Роман Володимирович підвівся, підійшов до дошки й швидко написав кілька формул. Потім розвернувся до мене, спершись на край учительського столу.

​— Скажи мені, Лілю, чому фізика здається тобі такою нудною? — раптом запитав він. У його голосі не було суворості, лише щира цікавість. — Ти ж розумна дівчина. Твої твори з літератури вчителька ставить у приклад усьому класу. Чому ж тут у тебе суцільний блок?

​— Бо в літературі є почуття, живі люди, історії... — тихо відповіла я, крутячи в пальцях ручку. — А у фізиці тільки холодні формули, які треба просто зазубрити. Вони нічого не означають для реального життя.

​Він раптом тихо розсміявся. Це було так незвично — почути його сміх, не сухий і стриманий, а теплий, щирий. Від цього звуку в моїх грудях наче щось підстрибнуло.

​— Холодні формули? — Роман Володимирович зробив крок ближче до моєї парти й нахилився, дивлячись мені прямо в очі. — Ти глибоко помиляєшся. Фізика — це і є саме життя. От дивись...

​Він узяв зі свого столу два маленькі металеві циліндри.

​— Це провідники. Поки вони лежать окремо, між ними нічого не відбувається. Але варто підключити їх до одного джерела, виникає електричне поле. Навіть якщо ми рознесемо їх у різні кінці кімнати, вони все одно будуть пов'язані цим полем. Вони відчуватимуть одне одного на відстані. Хіба це не схоже на те, що люди називають зв'язком між душами?

​Я дивилася на його руки, на його зосереджене обличчя, і вперше в житті мені не хотілося, щоб урок закінчувався. Його голос звуковав як якась особлива музика. Закони фізики, які він пояснював, раптом почали набувати зовсім іншого значення.

​— А тепер давай розберемо ту задачу, на якій ти сьогодні «попливла», — він поклав перед мною збірник. — Дивись сюди.

​Він нахилився над моїм зошитом, щоб показати помилку. Його плече майже торкалося мого. Я відчувала тепло, яке йшло від нього, і тонкий аромат кави та якихось пряних парфумів. Моя рука із ручкою завмерла над папером. На секунду мені здалося, що він теж затамував подих. Його погляд повільно перевівся з конспекту на моє обличчя. Ми опинилися занадто близько — ближче, ніж дозволяли будь-які шкільні правила.

​— Зрозуміла, де помилка? — його голос став трохи тихішим, глухішим, ніж зазвичай.

​— Здається... так, — ледь чутно прошепотіла я, дивлячись у його темні, глибокі очі за скельцями окулярів.

​У цей момент між нами виникло те саме поле, про яке він щойно розповідав. І проти цього закону тяжіння я вже точно не могла поперти.