Розділ 1

Ліля : 

Кажуть, що проти законів фізики не попреш. Якщо два магніти повернути один до одного однаковими полюсами, вони відштовхнуться, хоч би як сильно ти намагався притиснути їх докупи. Але якщо полюси різні — виникає сила тяжіння, яку неможливо зупинити.

​Моїм особистим «північним полюсом» — холодним, суворим і абсолютно недосяжним — фізика стала з початку одинадцятого класу. А точніше, з того самого вересневого дня, коли до нашого кабінету зайшов новий учитель.

​— Мене звати Роман Володимирович, — спокійно, але так, що в класі миттєво затих навіть задній ряд, вимовив він, кладучи на стіл товстий журнал. — Одразу попереджаю: оцінки «за гарні очі» чи за красиві конспекти у мене ніхто не отримає. Фізика — це наука логіки, точності та дисципліни.

​Він поправив манжети бездоганно випрасуваної сорочки й обвів клас уважним поглядом. Зупинився на мені. Я якраз судорожно намагалася сховати під підручник свій блокнот, де замість формул малювала ескізи суконь. Його ліва брова ледь помітно піднялася вгору.

​— Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного, — додав він, і я чомусь одразу зрозуміла: цей навчальний рік буде для мене справжнім випробуванням.

​Минуло два місяці. Мої стосунки з фізикою не просто не склалися — вони тріщали по швах. Роман Володимирович виявився саме таким, як і обіцяв: залізним, прискіпливим і абсолютно непохитним. Він не кричав, не сварився, але його спокійний, вимогливий тон змушував червоніти навіть найбільших хуліганів.

​— Ліліє, до дошки, — пролунав його голос, наче вирок, посеред третього уроку у вівторок.

​Я важко зітхнула, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Однокласники співчутливо провели мене поглядами. Біля дошки на мене чекала задача на закон всесвітнього тяжіння. Крейда ковзала по чорній поверхні, залишаючи криві лінії, а в голові була абсолютна пустка. Формули, які я вчила напередодні ввечері, просто випарувалися.

​— Ну... тут треба знайти силу, — невпевнено пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки починають палати від сорому.

​Роман Володимирович підвівся з-за столу й підійшов ближче. Він був високим, від нього пахло гарним чоловічим парфумом та кавою, а його погляд з-під окулярів здавався занадто проникливим. Він м'яко забрав у мене з рук крейду. Його пальці на секунду торкнулися моїх, і мене наче прошило слабким розрядом струму.

​— Ліліє, ти намагаєшся вгадати, а не думати, — тихо, так, щоб чув тільки я, сказав він. — Тяжіння — це не просто сухі цифри в підручнику. Це сила, яка утримує планети разом, не даючи їм розлетітися в темряві. Тут потрібна інша формула.

​Він швидко написав на дошці правильний варіант. Його почерк був рівним і впевненим.

​— Сідай, три бали. Але сьогодні після уроків ти залишаєшся на додаткову консультацію. Ми мусимо з цим розібратися, інакше тематична атестація буде провалена.

​— Але, Романе Володимировичу... — спробувала заперечити я.

​— Це не обговорюється, — відрізав він, повертаючись до свого столу.

​Я йшла на своє місце, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. З одного боку, мені хотілося провалитися крізь землю від сорому через трійку. А з іншого... думка про те, що після уроків ми залишимося в кабінеті фізики тільки вдвох, раптом змусила мої пальці затремтіти, а метеликів у живіт — зробити перший, ще зовсім несміливий помах крил.

​Я тоді ще не знала, що цей додатковий урок змінить не просто мою оцінку в журналі, а все моє подальше життя.