Розділ 27.1

* * *

Протягом наступних днів команда готувалася до поїздки до столиці. Після змагань довкола нас стало надто багато уваги. Журналісти, магічні вісники, почесні сім'ї. Люди намагалися дізнатися, хто така Нічна Троянда. А я, як і раніше, не знімала маску перед сторонніми. Для Імперії я залишалася загадкою, навіть коли ми залишали місто, я їхала у закритій кареті.
Тільки серед Чорних грифонів я могла бути собою, Амандою. Не Нічний трояндою, не фурією, і не колишньою дружиною спадкоємця Арденів. Просто собою. 
І, можливо, саме тому я все частіше ловила себе на тому, що дивлюсь на Даміана. Він сидів навпроти, іноді читав документи, іноді розмовляв із Рейдом, іноді дивився у вікно. Але щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він усміхався. Зовсім не сильно, але мені ставало тепліше.
Хоча я знала, все це було надто складно. Даміан був моїм судженим, людиною, яку я врятувала десять років тому, людиною, яку потім забула. Людиною, яку тепер знову знайшла, але якщо давня магія справді пов'язала нашу кров… Чому хтось вирішив розірвати цей зв'язок? І чому голос істоти сказав, що Даміан прокинувся ще тоді?
Запитань ставало більше, а відповідей – менше.

***

За день до від'їзду до столиці я знову лишилася сама. Я дістала обидва сувої, розклала їх на столі, і вперше дозволила собі подумати про бажання всерйоз.
Я могла попросити будь-що. Імператор міг дати мені землю, золото, титул, щахист. Навіть право скасувати наслідки мого шлюбу з Рейнаром. Але мені це було не потрібно. Я хотіла іншого.
Мені потрібний був артефакт. І не звичайний, а стародавній. Здатний повернути втрачені спогади, а не просто показати минуле. Мені треба було побачити момент, коли мою пам'ять забрали, дізнатися, хто це зробив. Чому? І що саме сталося зі мною після зустрічі з Даміаном.
Але чи існував такий артефакт? Я не знала.
Проте Імператор правив Імперією. Якщо десь існувало давнє сховище магічних артефактів, він мав знати про нього.
Я взяла перо. На чистому аркуші написала:

«Я хочу побачити своє минуле таким, яким воно було насправді».

Я подивилася на фразу, потім закреслила. Занадто розпливчасто. Написала знову:

"Я хочу отримати доступ до артефакту, здатного відновити спогади, які були знищені або запечатані чужою магією".

Я перечитала. Так, це було воно. Моє бажання. Не заради влади, не заради помсти, а заради правди.
Я відклала перо, і раптом відчула чиюсь присутність. Я різко обернулася, двері були зачинені. Нікого в кімнаті, але сувої на столі почали світитися.
Я підійшла ближче. На другій частині з'явився новий напис, зовсім маленький, усього чотири слова.

"Не довіряй імператорському сховищу".

Я перестала дихати. Що? Я провела рукою над пергаментом. Напис зник, наче його ніколи й не існувало. Я дивилася на пусте місце. Усередині все похололо. Чому сувій попередив мене? Що знаходиться в імператорському сховищі? І звідки стара магія знала, що саме туди я збираюся потрапити?
Я не встигла знайти відповіді, бо за моєю спиною пролунав тихий голос. Не той голос стародавньої істоти, інший. Людський.
— Ти таки вирішила попросити Імператора про пам'ять.
Я різко обернулася, двері були відчинені, на порозі нікого.
Я схопила клинок.
— Хто тут?
Тиша. Я вийшла у коридор, порожньо, але на підлозі лежав невеликий чорний конверт. Я повільно підняла його. На воску не було герба, лише давній символ. Крила.
Я розірвала печать. Усередині був один лист, і усього один рядок.

«Якщо хочеш дізнатися, хто забрав твою пам'ять, не шукай відповіді в минулому».

Я насупилась. Під першим рядком з'явився другий.

«Шукай того, хто чекав твого повернення».

А нижче… Третій.

"Він уже знає, що ти згадала".

Я завмерла. За вікном ударив грім. Я поволі опустила листа. Хтось знав, хтось стежив за мною, хтось знав про сувої, про Даміана, про мою пам'ять. І найстрашніше… Ця людина була досить близько, щоб передати мені листа.
Я звела погляд, наприкінці коридору майнула тінь. Я кинулася слідом, але коли вибігла назовні, нікого вже не було. Лише дощ, і сліди на мокрому камені.
Я повернулася до кімнати, зачинила двері, і довго стояла, притулившись до неї спиною. Потім подивилася на сувої.
— Добре, - прошепотіла я. — Отже, гра почалася.
Я ще не знала хто мій ворог, але тепер знала точно, він не просто забрав мою пам'ять, він боявся того дня, коли вона повернеться. А значить… він боявся мене.

За тиждень ми увійшли до столиці. Імператорський палац височів над містом. Білий камінь, золоті вежі, магічні бар'єри, тисячі людей на вулицях. Але я дивилася лише вперед, на місце, де за кілька годин мала відбутися аудієнція.
Я стиснула маску в руці. Даміан їхав поряд.
— Ти готова?
Я подивилася на нього.
— Ні.
— Чудово. - усміхнувся він.
— Чому чудово?
— Бо якби ти сказала «так», я вирішив би, що ти надто спокійна.
Я тихо засміялася, і вперше за довгий час страх відступив. Я знала, що хочу, я хотіла пам'ять. Хотіла дізнатися правду, хотіла зрозуміти, хто це зробив зі мною. І якщо Імператор справді міг дати мені можливість повернути минуле… Я примушу його це зробити.
Але коли ми під'їхали до палацу, я помітила щось дивне. На головних воротах було зображено стародавній символ. Той самий, що стояв на сувої. Крила фурії.
Я завмерла. Даміан помітив мою реакцію.
— Що сталося?
Я повільно звела погляд на символ.
— Нічого.
Але це знову була брехня, тому що в цей момент я зрозуміла, що давня магія не випадково привела мене сюди, сувій не випадково попередив мене. А моє бажання… Можливо, було саме тим, чого хтось боявся найбільше.
Я подивилася на палац і раптом у глибині свідомості почула знайомий голос. Не гучний, і майже лагідний.
— Іди, маленька фурія. – я застигла. — І попроси у Імператора те, чого не можна знати.
Я повільно стиснула пальці, а голос зник.
Даміан глянув на мене.
— Амандо?
Я підвела голову.
— Я готова.
Він простяг мені руку, я її взяла, і ми разом увійшли до палацу. Не знаючи, що за цими стінами на нас уже чекали, не знаючи, що моє бажання здатне відчинити двері, які хтось багато років тримав замкненими. І не знаючи найголовнішого. 
Коли я переступила поріг імператорського палацу, десь глибоко під його фундаментом відкрився древній кам'яний саркофаг. Усередині лежала жінка. На її грудях горів символ фурій, її очі були закриті, але коли я зайшла до палацу... Вони повільно відкрилися. Чорне полум'я спалахнуло в порожніх очницях, і з глибини підземелля пролунав тихий шепіт:
— Нарешті. - пауза. — Кров повернулася. - а потім жінка посміхнулася. — Тепер лишилося повернути їй все інше.