Розділ 27.

Я не знала, скільки часу ми провели у Стародавньому залі. Після того, як на стіні з'явилися останні слова, простір довкола нас немов застиг. Навіть древнє полум'я, яке ще недавно тремтіло в кам'яних чашах, стало майже нерухомим.

"Пам'ять повернулася до першої крові. Але той, хто забрав пам'ять, уже знає, що вона прокинулася".

А потім голос істоти.

"Нарешті… ти згадала його".

Я й досі чула ці слова. Вони звучали десь на межі свідомості, немов луна, яка ніяк не хотіла зникати.
Даміан стояв поруч. Надто близько, але тепер я не хотіла збільшувати відстань. Не після всього, що сталося, не після того, як згадала його. Дев'ятнадцятирічного хлопця, якого знайшла серед уламків зруйнованого поселення. Його кров на моїх руках, його злість, його спробу підвестися, хоч він ледве міг стояти. Мій кулон у його долоні, і обіцянка, яку я тоді дала сама собі. Повернутися.
Я не повернулась, і саме це не давало мені спокою.
— Аманда. - від його голосу я здригнулася, Даміан дивився на мене уважно. — Ти знову зникла.
Я повільно видихнула.
— Просто думаю.
— Про нього?
Я знала, про кого він питає. Про те, хто стер частину моєї пам'яті. Я кивнула.
— І про тебе.
Він нічого не відповів, тільки подивився трохи уважніше.
— Ми дізнаємось, хто це зробив.
Я посміхнулася.
— Ти кажеш так, ніби вже все вирішив.
— Я дійсно вирішив.
— А якщо та людина надто могутня?
— Тоді доведеться стати сильнішими.
Я подивилася на нього. Іноді Даміан говорив настільки просто, що сперечатися з ним було неможливо.
Я хотіла відповісти, але в цей момент земля під ногами здригнулася, зі стелі посипався дрібний кам'яний пил.
Я різко підвела голову.
— Нам вже час.
Даміан миттєво став серйозним.
— Згоден.
Я озирнулася, давня зала вже змінювалася. Тріщини розповзалися по стінах, полум'я гасло одне за одним, кам'яні плити підлоги почали зміщуватись, ніби сам лабіринт намагався закрити все, що знаходилося всередині. Перед нами постала команда.
— Де серце? - запитала Елара.
Я глянула на стіну, там, де раніше горіли давні символи, тепер проступала тонка золота лінія. Вона утворювала стрілу, яка вела праворуч.
— Туди.
Даміан кивнув головою.
— Всі за Нічною Трояндою.
Ми побігли.

* * *

Коридор виявився набагато вужчим за попередній. Кам'яні стіни наче стискалися за нашою спиною.
Іноді мені здавалося, що лабіринт живий. Він не просто змінював проходи, він реагував на нас. На магію, на кров, на мене.
Ми кілька разів опинялися перед розвилками, але щоразу золота лінія з'являлася на потрібній стіні.
Я йшла першою, Даміан не відходив від мене. Кайден тримав лівий фланг, Торіан прикривав тил, Елара та Рейд стежили за бічними проходами. Ми більше не були учасниками змагання, ми стали загоном. І саме тому дійшли.
За кілька хвилин коридор раптово закінчився, перед нами з'явилися величезні двері. Вони були зовсім не схожі на решту. Чорний камінь, золоті символи, у центрі — коло, поділене на шість частин.
Даміан підійшов ближче.
— Це воно?
Я подивилася на знак, серце лабіринту. Я відчувала його. Не магією, кров'ю.
Десь за цими дверима було щось, що кликало мене ще з першого входу.
— Так.
Я простягла руку, але Даміан перехопив моє зап'ястя.
— Стривай.
Я подивилася на нього.
— Що?
— Ми не знаємо, що там.
— Саме тому нам треба туди потрапити.
Він не відпустив.
— Я не дозволю тобі увійти першою.
— Даміане…
— Ні. - у його голосі не було звичної м'якості. — Цього разу спершу піду я.
Я хотіла заперечити, але він уже зробив крок, поклав долоню на двері. Нічого. Даміан насупився. А я зрозуміла.
— Відкрийте її одночасно.
Він глянув на мене, я підійшла ближче, і ми приклали долоні до каменю. Тієї ж секунди символ спалахнув, двері здригнулися, по ним пробігли золоті лінії. Пролунав глибокий гул, і кам'яна плита поволі пішла всередину стіни.
За нею знаходився круглий зал, але на відміну від Стародавнього залу він виглядав зовсім інакше. Тут не було зображень фурій, не було стародавніх попереджень. У центрі стояв постамент, а на ньому... Кристал.

Великий, прозорий, розміром з людську голову. Усередині нього переливалося сріблясто-золоте світло.
Я відчула, як сувої під одягом нагрілися.
— Серце лабіринту, - прошепотів Кайден.
Я повільно підійшла, на постаменті був напис.
— «Той, хто досяг серця, завершив шлях». - прочитала я.
Рейд озирнувся.
— І що тепер?
Даміан глянув на кристал.
— Мабуть, треба його взяти.
Я простягла руку, але перш ніж мої пальці торкнулися поверхні, кристал спалахнув. На мить зал зник, і я побачила темне небо, чорні крила, жінку, яка стоїть у вогні, і чиюсь руку, що лежить поверх моєї. Чоловічу.
Я різко відсмикнула пальці. Видіння зникло.
— Амандо? - Даміан опинився поряд. — Все добре?
Я кивнула.
— Так.
Брехня, але зараз я не могла пояснити. Не тут, не тоді коли весь лабіринт продовжував руйнуватися.
Я знову торкнулася кристала, на цей раз нічого не сталося. Світло огорнуло наші руки.
— Усім триматися! - наказав Даміан.
Я відчула, як земля зникає з-під ніг, світ перевернувся, а потім... Ми опинилися на арені.

* * *

Перше, що я почула, був галас. Оглушливий. Тисячі голосів одночасно. Крики, оплески, сигнальні труби.
Я кілька секунд просто стояла, намагаючись зрозуміти де знаходжуся, потім підвела голову. Арена. Імперська арена. Тільки вже не та, зруйнована давньою магією.
Комітет переніс фінальний етап до іншого міста, і нова арена була набагато більшою. По периметру стояли магічні стовпи, над трибунами висіли герби команд, а над усією спорудою мерехтів величезний захисний купол.
Ми повернулися.
Першим із нашої команди з'явився Даміан, потім я, потім решта.
Трибуни вибухнули шумом. Хтось кричав назву нашої команди.
— Чорні грифони!
— Чорні грифони!
Я зняла руку з кристала, і він миттєво згас. 
Представник комітету підвівся зі свого місця, а його голос підсилила магія.
— П'ятий тур Імперських змагань завершено! - на трибунах стало трохи тихіше. — Усі команди завершили проходження лабіринту. - він розгорнув величезний магічний сувій, на ньому почали з'являтися результати.
Одна команда, друга, третя.
Я дивилася на назви команд, поки нарешті не побачила нашу.

"ЧОРНІ ГРИФОНИ". Перше місце.

Я завмерла. На мить мені здалося, що я помилилася, але поруч із назвою команди горів золотий символ переможця.
Даміан глянув на мене, я посміхнулася. Не Нічна троянда, і не загадкова учасниця. Просто я, Аманда.
Кайден першим ляснув Даміана по плечу.
— Ну що, герцогу?
Рейд посміхнувся.
— Схоже, що твоя геніальна стратегія спрацювала.
— Яка стратегія? - запитала Елара.
— Вижити.
Торіан пирхнув.
— Чудова стратегія.
Ми засміялися, навіть Даміан, але недовго. Бо з іншого боку арени пролунав невдоволений голос.
— Це ще не кінець.
Я повернула голову, Сталеві леви. Рейнар стояв попереду своєї команди, на його обличчі не було посмішки. Поруч були інші учасники, і я помітила, як Ліанна дивиться на мене. 
Вона не знала, хто ховається під маскою, але чомусь саме на мене вона дивилася з такою ненавистю, наче ми були ворогами вже багато років.
Рейнар щось сказав їй, і вона відвернулася, але я встигла побачити її обличчя. На ньому були злість, розчарування, і найнеприємніше - страх.
Вона справді боялася мене, хоча навіть не знала, чому.
Представник комітету продовжив:
— За підсумками всіх п'яти турів перше місце посідають Чорні грифони!
Трибуни заревіли.
— Друге місце - "Сталеві леви"!
Цього разу оплески були набагато тихішими.
— Третє місце…
Я припинила слухати, бо в цей момент Даміан глянув на нас.
— Ми це зробили.
Кайден посміхнувся.
— Я віддаю перевагу формулюванню: ми нікого не вбили.
Елара підняла брову.
— Майже.
— Не нагадуй. - засміявся Рейд.
Я дивилася на них. На людей, які лише кілька тижнів тому були для мене чужими, а тепер вони стали моєю командою. Моїми людьми. І я вперше зрозуміла, наскільки сильно боялася знову залишитись сама.

* * *

Коли офіційні результати було оголошено, представник Імперського комітету піднявся на центральну платформу. Цього разу він виглядав набагато серйознішим.
— Згідно з давнім правом Імперських змагань, команда-переможець отримує право звернутися до Імператора з одним бажанням.
На арені стало тихо, навіть трибуни замовкли. Усі знала це правило. Одне бажання, будь-яке, але з однією умовою. Воно має не порушувати закони Імперії.
Маг продовжив:
— Проте право вибрати бажання належить не всій команді одночасно. - він зробив паузу. — Команда, що перемогла, зобов'язана обрати одного учасника, чиє бажання буде виконане Імператором.
Кайден свиснув.
— А це вже цікаво.
Елара подивилася на Даміана, Торіан схрестив руки, Рейд посміхнувся. А я мовчала.
Представник комітету розгорнув сувій.
— За сім днів «Чорні грифони» мають у повному складі прибути до столиці. - він подивився на Даміана. — Ви будете допущені до імператорської аудієнції, де обраний учасник особисто повідомить своє бажання.
Сім днів. 
Я повільно видихнула, чомусь це число здалося мені надто коротким.
Комітет ще щось говорив про правила аудієнції, але я майже не слухала, у голові була лише одна думка. Бажання. Імператор справді міг виконати будь-яке бажання. Отже… можливо, я нарешті зможу отримати відповідь.

* * *

Увечері ми зібралися у залі, без глядачів, без чужих команд, без масок. Я сиділа за столом разом із Даміаном, Кайденом, Рейдом, Еларою та Торіаном. Моя маска лежала поряд, я зняла її ще біля входу.
Даміан кілька секунд дивився на мене, а потім перевів погляд на решту.
— Треба вирішити, хто загадуватиме бажання.
— Очевидно, що ти, - одразу сказав Кайден.
Даміан похитав головою.
— Чому я?
— Бо ти лідер.
— Це не аргумент.
— Ще й який. - Рейд посміхнувся. — Ти ж розумієш, що половина Імперії чекає від тебе бажання на кшталт «зробити герцогський дім Лорвейнів найбагатшим»?
Даміан глянув на нього.
— Навіть не думав про це.
— Шкода.
Елара постукала пальцями по столу.
— А я попросила б новий тренувальний комплекс.
Торіан глянув на неї.
— Ти серйозно?
— Звісно.
— З усіх бажань у світі?
— Ти бачив нашу залу?
Кайден засміявся.
— Вона має рацію.
Я слухала їх і посміхалася, але все всередині мене вже знало. Я не хотіла багатства, не хотіла титулу, не хотіла влади. Мені потрібна була правда. Моя правда.
Даміан глянув на мене.
— А ти?
Я звела очі.
— Що?
— Чого б ти хотіла?
Я замовкла на кілька секунд.
— Не знаю.
Даміан примружився. Він чудово зрозумів, що я брешу, але не став тиснути.
— Тоді обговоримо завтра.
Я кивнула, і саме тоді Рейд несподівано промовив:
— А як не обговорювати? - усі подивилися на нього, а він знизав плечима. — Мені здається, ми вже знаємо, кого виберемо.
Кайден посміхнувся.
— Мені теж.
Елара кивнула, Торіан нічого не сказав.
Даміан глянув на них.
— Ви серйозно?
— Так, - відповів Рейд.
— Хто?
Усі подивилися на мене, і я завмерла.
— Ні.
Кайден усміхнувся.
— Так.
— Навіть не починайте.
Елара нахилилася вперед.
— Аманда.
Я похитала головою.
— Ви не розумієте.
— Розуміємо, - тихо сказав Торіан, він рідко говорив багато, тому його слова прозвучали особливо серйозно. — Ти маєш право на це бажання найбільше.
Я подивилася на Даміана, він мовчав.
— Ти теж так думаєш?
Він відповів не одразу.
— Так.
Я відвела погляд.
— Чому?
Даміан трохи помовчав.
— Тому що ми можемо попросити будь-що. - він глянув прямо мені в очі. — Але тільки ти знаєш, що тобі справді потрібно.
Я сковтнула.
— А якщо моє бажання небезпечне?
— Тоді ми розберемося із наслідками разом.
Кайден кивнув головою.
— Саме так.
Елара посміхнулася.
— Ти більше не одна, Амандо.
Ці слова вдарили зненацька і сильно. Я опустила очі, тому що саме цього мені завжди не вистачало. Не сили, не захисту, і не влади, а людей, які скажуть: ми з тобою.
Я повільно кивнула.
— Добре.
Рейд усміхнувся.
— Виходить, вирішено.
Даміан підвівся.
— Завтра повідомимо комітет.
Я теж підвелася, але перш ніж піти, затрималася біля столу. Погляд зупинився на сувоях. Вони лежали поряд, дві частини однієї таємниці.
Я торкнулася їх пальцями, і знову відчула тепло. Дуже слабке.