Розділ 26.

Я не одразу зрозуміла, що сталося. Декілька секунд просто дивилася на слова, що спалахнули на стародавньому камені.

"Вибір зроблений".

Вони світилися м'яким золотистим світлом, ніби їх випалили всередині стіни і тільки зараз вони вирішили показати себе.
Я повільно перевела погляд на Даміана, він теж дивився на напис, але потім його очі повернулися до мене.
— Це через тебе?
Я сковтнула.
— Не знаю.
— Після поцілунку?
Я відчула, як до щок приливає жар. Навіть тут, навіть у стародавньому залі, де довкола нас відбувалися речі, яким не було пояснення.
— Даміане…
— Я тебе не звинувачую.
— Я знаю.
— Просто намагаюсь зрозуміти.
Він зробив крок до мене, я мимоволі відступила. Не тому, що хотіла піти, просто надто багато всього відбувалося одночасно.
Ще кілька хвилин тому я думала лише про те, як вибратись із цього місця, про сувої, про фурій, про те, що судилося. А тепер… Я щойно поцілувала людину, яка весь цей час ставилася до мене зовсім інакше, ніж усі інші. Чоловіка, який не вимагав, не наказував, не змушував мене поступатися. Він просто був поряд. І вперше за багато років я сама захотіла, щоб хтось опинився поряд.
— Ти шкодуєш? - запитав Даміан.
Я звела погляд.
— Про що?
— Про поцілунок. - у його голосі не було ні глузування, ні тиску, тільки обережність.
Я подивилася йому у вічі.
— Ні.
Він ледь помітно видихнув.
— Добре.
— А ти?
— Що я?
— Ти шкодуєш?
На його обличчі з'явилася легка усмішка.
— Я взагалі ще не встиг прийти до тями.
Я засміялася. Тихо, майже нечутно. І сама здивувалась цьому сміху. Я давно так не сміялася, без необхідності вдавати, без страху, без думки, хто може почути.
Даміан дивився на мене і від його погляду ставало тепло. Занадто тепло.
— Що? - запитала я.
— Нічого.
— Ти дивишся.
— Так.
— Навіщо?
Він трохи нахилив голову.
— Намагаюся запам'ятати.
— Що саме?
— Тебе без маски.
Я завмерла.
— Чому?
Він відповів не одразу.
— Бо колись ти знову її одягнеш.
Я опустила погляд. Моя маска лежала недалеко. Чорна. Звична. За нею я була Нічною Трояндою. Небезпечною, сильною, невловимою. А зараз перед Даміаном просто стояла Аманда, і чомусь мене це не лякало.
— Я не хочу зараз надягати її, - тихо сказала я.
— Тоді не вдягай.
Я подивилася на нього.
— Так усе просто?
— Зі мною може бути просто.
Від цих слів усередині щось болісно здригнулося, тому що я згадала зовсім іншу людину. Рейнара. Його «Поступися їй», його впевненість у тому, що я завжди залишусь поряд. Хоч би що він зробив. А тепер переді мною стояла людина, яка навіть не намагалася втримати мене, і саме тому я хотіла залишитися.
Я знову глянула на стародавню стіну. Слова почали зникати, але замість них на камені з'явились нові символи.
Даміан підійшов ближче.
— Ще один напис.
Я провела пальцями в повітрі, намагаючись зрозуміти стародавню мову. Деякі символи вже знала, але ці були інші. Старші. Глибші.
Я прочитала перший рядок.
— "Кров обирає".
Другий.
— "Серце підтверджує".
Я насупилась.
— А далі?
Я наблизилася. Третій рядок був майже стертий.
— «Дотик…»
Я замовкла.
Даміан глянув на мене.
— Що?
— Не знаю.
Я провела пальцями по каменю. Несподівано символ спалахнув, і між нами проскочила тонка золотиста іскра. Я різко відсмикнула руку.
Даміан теж завмер.
— Ти це відчула?
— Так.
— Що це було?
Я похитала головою, але всередині вже було щось дивне. Не біль, і не страх. Тепло. Воно починалось у долоні і повільно піднімалося вище, до плеча, до грудей, до серця.
Я притиснула руку до грудей.
Даміан насупився.
— Амандо?
— Все нормально.
— Ти зблідла.
— Я сказала, що все нормально.
Він хотів щось сказати, але зупинився. Натомість простяг руку.
— Можна?
Я подивилася на його долоню, потім вклала до неї свою, і в той же час світ зник.

***

Спочатку я побачила сніг. Білий. Сліпучий. Він падав великими пластівцями і покривав землю.
Я стояла посеред лісу, і це була точно не та кімната, не лабіринт, не справжнє. Я це знала. І все ж таки відчуття було настільки реальним, що я відчула холод на шкірі.
Я подивилась на свої руки, вони були меншими, тоньшими. Мені було сімнадцять. Я знала це чомусь абсолютно точно.
Переді мною лежала людина. Молодий чоловік. Він був поранений. На його одязі виднілися сліди крові.
Я зробила крок до нього, і почула свій голос.
— Не рухайся.
Я завмерла. Це була я, але не та, якою я була зараз. Сімнадцятирічна Аманда.
Я опустилася поруч із ним навколішки.
— Ти мене чуєш?
Він ледве розплющив очі, і я побачила його обличчя. Даміан. Молодий. Йому приблизно дев'ятнадцять.
Я відчула, як усередині все обірвалося.
— Ні…
Я дивилася на те, що відбувалося, але не могла втрутитися, бо то була пам'ять. Моя пам'ять, яку я ніколи не пам'ятала.
Даміан спробував підвестися.
— Іди…
— Замовкни.
— Тут небезпечно.
— Я сказала, замовкни. - моя сімнадцятирічна версія зняла з себе плащ і накрила Даміана. — Ти стікаєш кров'ю.
— Ти маєш піти.
— А ти мусиш перестати вирішувати за мене.
Я майже посміхнулася. Навіть тоді я була такою.
Даміан закашлявся.
— Хто ти?
Я відчула, як дівчина завмерла і мене викинуло з її тіла.
— Не має значення.
— Ти мене врятувала.
— Поки що ні.
Вона поклала йому долоню на груди, і тоді я побачила. Чорне полум'я. Зовсім маленьке, ледве помітне, воно спалахнуло між її пальцями і проникло в рану.
Я різко вдихнула. Фурія. Моя кров, моя сила. Але видіння продовжувалося.
Даміан дивився на дівчину так, ніби намагався запам'ятати кожну деталь її обличчя.
— Як тебе звати?
Вона відвернулася.
— Тобі не треба знати.
— Тоді дай мені хоч ім'я.
— Ні.
— Чому?
— Тому що ми більше не зустрінемося.
Я відчула дивний біль, бо вже знала, вона помилялася, вони зустрінуться. За кілька років, тільки вона не пам'ятатиме.
Дівчина підвелася. Даміан спробував утримати її за руку.
— Стривай.
Вона зупинилася.
— Візьми це.
Він зняв з шиї ланцюжок, але дівчина похитала головою.
— Мені нічого не потрібне.
— Тоді лиши мені щось своє.
Вона глянула на нього. Декілька секунд мовчала, а потім торкнулася пальцями невеликого кулона на своїй шиї. Того самого, що через роки я знайду в Академії.
Вона зняла його і поклала в долоню Даміана.
— Це все.
— Я знайду тебе.
Вона посміхнулася. Дуже сумно.
— Не шукай.
— Чому?
— Бо одного разу ти знайдеш.
Бачення затремтіло. Я спробувала наблизитись.
— Стривай!
Але сніг почав зникати. Даміан зник. Дівчина зникла. Ліс зник. І останнє, що я почула, був голос сімнадцятирічної мене:
— Не бійся. Я тебе врятую.

***

Я різко розплющила очі.
Я була знову у стародавньому залі. Даміан стояв переді мною, і тримав мою руку.
— Амандо!
Я важко дихала, серце билося так швидко, що здавалося ще трохи — і грудна клітка не витримає.
— Я бачила…
— Що?
Я подивилася на нього.
— Тебе.
Він завмер.
— Де?
Я не могла одразу відповісти, слова не складалися.
— Десять років тому.
Даміан зблід.
— Що ти сказала?
Я дивилася на нього. Тепер я знала. Не передбачала, не відчувала. Знала.
— То була я.
Він не рухався.
— Дівчина, яка тебе врятувала… - я торкнулася своїх грудей. — То була я.
Тиша. Даміан повільно відпустив мою руку.
— Ні.
Я насупилась.
— Що?
— Я не міг...
— Я пам'ятаю.
— Ти?
— Не все. Тільки це.
Він дивився на мене так, ніби намагався поєднати два образи. Дівчину з минулого і жінку, що стоїть перед ним зараз.
— Тобі було сімнадцять, - прошепотів він.
Я кивнула.
— А тобі дев'ятнадцять.
Він заплющив очі. Кілька секунд просто стояв, а потім тихо засміявся, але в цьому сміху не було веселощів.
— Десять років.
— Так.
— Я десять років шукав тебе.
Я опустила погляд.
— А я навіть не знала, що тебе врятувала.
Він зробив крок до мене.
— Чому ти забула?
Я похитала головою.
— Не знаю.
— Але ж ти пам'ятаєш кулон?
Я завмерла.
— Так.
— Ти знайшла його в Академії?
— Так. Але він завжди належав мені.
Він провів рукою по волоссю.
— Реймонд украв його в мене. - я подивилася на нього. — А потім він зник. Я думав, що ніколи більше його не побачу.
Я заплющила очі. Все сходилося. Занадто багато. Кулон, Академія, Рейнар, Даміан, фурії, сувій, суджений. Але одне питання все ще залишалося. Чому я забула? Чому моя власна пам'ять була відібрана у мене? І хто це зробив?
Але зараз я не хотіла про це думати. Тільки не тут, не після того, як побачила його таким. Дев'ятнадцятирічним. Пораненим. І зовсім самотнім.
Я подивилася на Даміана.
— Ти справді весь цей час мене шукав?
Він глянув прямо мені в очі.
— Так.
— Навіть коли думав, що я одружена?
— Особливо тоді.
Я мимоволі посміхнулася.
— Це шаленство.
— Можливо.
— Ти міг просто забути.
— Не зміг.
Я замовкла.
Він підійшов ближче.
— І тепер я розумію чому.
— Чому?
Він підняв руку і обережно торкнувся моєї щоки.
— Тому що ти була першою жінкою, яка змусила мене повірити, що доля іноді справді знає, що робить.
Я заплющила очі. Його пальці були теплими, і вперше мені не хотілося відсторонитися.
— Даміане…
— Я тут.
Я розплющила очі.
— Я не знаю, що буде далі.
— Я теж.
— Я не знаю, чому тебе забула.
— Ми дізнаємося.
— Не обіцяй.
— Добре. - він усміхнувся. — Тоді просто скажу, що нікуди не піду.
Я подивилася на нього, і зрозуміла, що вірю. На цей раз — вірю.
У цей момент десь далеко пролунав гуркіт, ми одночасно повернули голови. Камінь під ногами здригнувся, свитки на підлозі спалахнули.
Я різко подивилася вниз. На пергаменті з'явився новий рядок. Я нахилилася. Літери проступали повільно.

"Пам'ять повернулася до першої крові".

Я відчула холод, а потім з'явився ще один рядок.

«Але той, хто забрав пам'ять, уже знає, що вона прокинулася».

Я перестала дихати.
Даміан прочитав слова через моє плече.
— Що це означає?
Я повільно підвела голову.
— Не знаю.
Але вперше за цей час я була впевнена в одному, хтось справді змусив мене забути. І тепер цей хтось дізнався, що моя пам'ять повертається.
Десь у глибині лабіринту пролунав низький, майже задоволений сміх.
Я стиснула сувій. А голос стародавньої істоти прошепотів:
— Нарешті… ти згадала його.