Розділ 25.

Двері зачинилися за моєю спиною. Я кілька секунд просто стояла та слухала.
Тиша. Така глибока, що я чула власний подих.
Я повільно обернулася, переді мною тягнувся вузький коридор. Він був зовсім не схожий на решту лабіринту. Тут не було ні пасток, ні магічних вогнів, ні слідів сучасної захисної магії.
Лише старий камінь. Дуже старий. По стінах тяглися тріщини, а поміж ними проступали символи.
Я зробила крок, і в цей момент позаду мене пролунав знайомий голос.
— Я ж сказав, що піду за тобою.
Я різко обернулася.
Даміан. Він стояв по цей бік дверей, які вже майже зачинилися.
Я дивилася на нього.
— Як?
Він знизав плечима.
— Не знаю.
Кам'яні двері остаточно зімкнулися за його спиною.
Я повільно видихнула.
— Ти не мусив проходити.
— Знаю.
— Магія мала тебе зупинити.
— Мабуть, вона передумала.
Я подивилася на нього.
— Дуже смішно.
— Я намагаюся.
Незважаючи на все, що відбувається, куточок моїх губ здригнувся, але усмішка швидко зникла.
Я повернулася до коридору.
— Треба йти.
Даміан підійшов ближче.
— Тепер разом.
— Якщо далі написано, що пройти може лише фурія…
— Виходить, ти йдеш першою.
Я глянула на нього через плече.
— А ти?
— А я стежитиму, щоб ти не зробила щось дурне.
— Наприклад?
— Наприклад, не вирішила пожертвувати собою заради решти.
Я замовкла. Надто добре він мене розумів.
Ми рушили вперед.

* * *

З кожним кроком ставало холодніше. Це був не звичайний холод. Він пробирався під шкіру.
Здавалося, повітря ставало щільнішим, важчим.
А ще я відчувала магію. Вона була всюди, у камені, у стінах, під ногами. І що далі ми йшли, то сильніше вона відгукувалася на мою кров.
Сувій під одягом знову нагрівся.
Я зупинилася. Даміан одразу помітив.
— Знову?
Я кивнула.
— Він відчуває це місце.
— Або це місце відчуває тебе.
Я повільно подивилась на нього.
— Можливо.
На стіні праворуч від нас спалахнув символ.
Я підійшла ближче, провела пальцями по каменю, і раптово зрозуміла його значення.
— Кров.
— Що?
— Тут написано кров.
Наступний символ спалахнув. Я прочитала і його.
— "Пам'ять".
Даміан підійшов до мене.
— А далі?
Я насупилась.
— «Дім».
Він глянув на мене.
— Кров. Пам'ять. Дім.
Я кивнула.
— Це не просто лабіринт.
— Що ти хочеш цим сказати?
Я провела пальцями по стіні.
— Це місце збудували не для випробувань.
— Тоді навіщо?
Я глянула вперед.
— Для захисту.
— Від кого?
Я не відповіла. Тому що в цей момент попереду з'явилося світло.
Ми прискорили крок. Коридор закінчився, перед нами відчинилася величезна кругла кімната.
Я зупинилася і серце пропустило удар. То була вона. Кімната з мого сну.
Та сама.
Висока куполоподібна стеля, кругла кам'яна підлога, великі зображення на стінах. І жінки. Їх було з десяток. Вони стояли з піднятими руками, оточені полум'ям, за їхніми спинами були зображені величезні крила. Чорні. З язиками червоного вогню по краях.
Я повільно зняла рукавичку. Пальці похолонули.
— Це вони.
Даміан подивився на зображення.
— Хто?
Я проковтнула.
— Фурії.
Він перевів погляд на мене.
— Ти впевнена?
— Так.
Я не могла більше брехати. Принаймні тут. Не після того, що ми вже знайшли.
Даміан підійшов до найближчої стіни. На зображенні одна із фурій тримала в руках дивний предмет. Кристал. Ні. Не кристал. Сувій.
Я різко наблизилася.
— Подивися.
Він провів рукою над зображенням.
— Що?
— У неї сувій.
Даміан глянув на мене.
— Такий самий?
Я дістала першу частину сувоя, потім другу.
Старий пергамент ледь помітно засвітився. Зображення на стіні озвалося. Чорне полум'я навколо намальованої жінки спалахнуло.
Я відступила.
— Це неможливо.
— Після всього, що сталося, я вже не вживав би цього слова.
Я майже посміхнулася, але тут на іншій стіні почали з'являтися символи. Один за одним.
Я підійшла ближче.
Тепер я читала. Не все, але достатньо.
— "Ми були народжені з крові ..."
Я замовкла.
Даміан насупився.
— Продовжуй.
— «...і пов'язані полум'ям».
Наступний рядок.

— «Доки кров пам'ятає дім, темрява не зможе увійти».
Даміан глянув на мене.
— Що це означає?
Я похитала головою.
— Не знаю.
Але всередині вже виникало неприємне почуття.
Я читала далі.
— «Коли остання дочка впаде…»
Я завмерла. Остання дочка.
Даміан помітив.
— Що?
Я змусила себе продовжити.
— «Коли остання дочка впаде, ворог увійде у світ».
У кімнаті стало холодніше.
— І що далі?
Я провела рукою за наступним символом. Він спалахнув.
— «Але якщо кров повернеться…»
Наступний рядок був майже стертий.
Я наблизилася.
— «…суджений прокинеться».
Ми одночасно замовкли.
Даміан глянув на мене, я на нього.
Занадто багато збігів, занадто багато питань, і надто мало відповідей.
— Тому сувій написав, що суджений уже прокинувся, - тихо сказав він.
Я кивнула.
— Так.
— І ти гадаєш, що це я.
Я не відповіла. Цього було достатньо. Він кілька секунд дивився на мене, а потім спитав:
— Ти боїшся?
Я подивилася на зображення фурій.
— Не знаю.
— Брешеш.
Я посміхнулася.
— Ти почав дуже добре читати мене.
— Можливо.
Він зробив крок ближче.
— Тоді скажи правду.
Я опустила погляд.
— Я боюся не того, що ти можеш виявитись судженим.
— А чого?
Я звела очі.
— Того, що це може означати.
Даміан нічого не відповів, і це було гірше за будь-які слова.

* * *

У центрі кімнати було кам'яне коло. І той самий символ, який я бачила уві сні.
Я повільно підійшла до нього.
Суваї в моїх руках почали нагріватися. Обидва. Золотисте світло пробігло пергаментом.
Я розгорнула першу частину, потім другу.
Вони почали притягуватись один до одного.
— Даміане…
Він виявився поряд.
Пергамент здригнувся, а потім обидві частини сувоя самі собою з'єдналися. На місці пошкодження спалахнула тонка чорна лінія.
Я затримала подих.
Літери почали з'являтися, але не ті, на які я чекала.
«Кров фурії і кров судженого прокинуться лише тоді, коли…»
Рядок обірвався.
Я стиснула сувій.
— Знову.
— Пошкодження?
— Так.
— Отже, нам знову бракує частини.
Я подивилася на кам'яне коло.
— Можливо, ні.
— Що ти маєш на увазі?
Я наблизилась до символу.
— Можливо, відповідь тут.
Я поклала долоню на камінь, і зал ожив. Навколо нас спалахнули десятки символів. На стінах з'явились нові рядки.
Даміан відступив на крок.
— Амандо ...
Я читала. І що далі, то сильніше стукало моє серце.
«Суджений не вибирає фурію».
Я насупилася.
Наступний рядок:
"Фурія обирає судженого".
Я завмерла.
Даміан підійшов ближче.
— Що там?
Я не відповіла, бо наступний рядок з'явився прямо перед нами.
«І лише добровільний вибір крові відчинить браму».
Я відчула, як по спині пробіг холод.
Добровільний вибір. Не кров, не ритуал, і не магія. Вибір.
Я повільно забрала руку від стіни.
— Нам треба йти.
— Чому?
— Тому що тут немає відповідей.
— Ти впевнена?
Я подивилася на нього.
— Ні.
І раптом почувся звук. Десь глибоко під нами. Глухий. Тяжкий. Наче щось величезне вдарило по каменю.
Раз. Пауза. Другий удар.
Даміан миттєво вихопив зброю.
— Що це?
Я заплющила очі, і почула. Шепіт. Той самий голос. З лабіринту крові.
—  Маленька фурія ...
Я здригнулася.
— Ти теж чув?
Даміан глянув на мене.
— Що?
Значить, ні. Тільки я.
— Нічого.
Голос знову пролунав.
— Ти прийшла зарано.
Я обернулася.
— Здайся! - викрикнула у відповідь.
Тиша, а потім тихий сміх.
— Ще не час.
Даміан дивився на мене.
— З ким ти розмовляєш?
Я хотіла відповісти, але голос сказав:
— Він має обрати.
Я подивилася на Даміана.
— Хто?
— Твій суджений.
Я завмерла. Голос зник. У кімнаті знову стало тихо.
Даміан повільно підійшов до мене.
— Аманда.
Я не рухалася.
— Що він сказав?
Я звела очі.
— Що ти маєш зробити вибір?
— Який?
— Не знаю.
Він дивився на мене кілька секунд, а потім тихо сказав:
— Тоді дізнаємось.
Я відчула, як усередині все стиснулося. Я не хотіла, щоби він вибирав, не хотіла, щоб ця давня магія втручалася у його життя, не хотіла знову залежати від когось.