Розділ 24.

Ранок почався з тиші.
Не тієї спокійної тиші, яка буває перед звичайним тренувальним днем. Ця була інша. Натягнутою. Тяжкою. Наче сама арена затримала подих, чекаючи, коли ми зробимо перший крок.
П'ятий тур. Останній. Після нього стане відомо, хто отримає право звернутися до Імператора та вимагати виконати одне бажання. Але сьогодні мене цікавило зовсім інше. Імперський лабіринт.
Я стояла разом із командою «Чорних грифонів» біля входу на арену і дивилася, як одна за одною зникають всередині інші команди.
Кожній відводився свій шлях. Це було головним правилом останнього туру. Жодних зіткнень між командами. Ніяких підказок. Жодної можливості повторити шлях тих, хто увійшов раніше.
Кожна команда мала пройти власне випробування, дістатися серця лабіринту і забрати кристал. Після цього магічний артефакт мав миттєво перенести переможців назад на арену.
Просто.
Принаймні так говорили представники Імперського комітету.
Я їм уже не вірила. Після того, що сталося під старою ареною, слово просто, більше взагалі не існувало в моєму словнику.
— Не нервуєшся? - тихо спитала Елара.
Я повернула голову. Вона стояла поряд, поправляючи рукавичку.
— Ні.
— Зовсім?
— Зовсім.
Торіан усміхнувся.
— Бреше.
Я подивилася на нього.
— Чому?
— Бо ти надто спокійна.
— І це проблема?
— Ні. - він знизав плечима. — Просто зазвичай перед останнім туром люди або нервуються, або вдають, що не нервують. А ти виглядаєш так, ніби йдеш не до лабіринту, а на прогулянку.
Я нічого не відповіла. Якби вони тільки знали, скільки разів за останні тижні я подумки поверталася в ці коридори.
Спочатку – у підземелля Арденів. Потім у зруйнований лабіринт під Імперською ареною. А тепер мені належить увійти в справжній Імперський лабіринт. І все всередині мене щось говорило, що випадковостей більше нема.
Я поправила чорну маску. Нічна троянда. Ім'я, під яким мене знали тут. Ім'я, яке захищало мою таємницю. Під маскою я могла дозволити собі бути іншою. Сильною. Небезпечною. Вільною.
— Час, - сказав Рейд.
Ми переглянулись.
Даміан стояв попереду, його погляд на мить затримався на мені.
— Чи всі готові?
— Так, - відповів Торіан.
— Звичайно, - сказала Елара.
Кайден усміхнувся.
— А я взагалі ніколи не буваю не готовим.
Вейд пирхнув.
— Це тому, що ти надто дурний, щоб боятися.
— Дякую за підтримку.
Даміан усміхнувся, а потім подивився на мене.
— Нічна троянда?
Я кивнула.
— Готова.
Він ще мить дивився на мене, наче хотів сказати ще щось, але промовчав.
Ми зробили крок уперед. І ввійшли.

* * *

Перший рівень зустрів нас абсолютною темрявою. Не просто відсутністю світла. Магією... Вона поглинала будь-яке освітлення. Смолоскипи гасли. Магічні сфери тьмяніли. Навіть слабке свічення від артефактів на наших поясах зникало за кілька кроків.
— Чудово, - промимрив Кайден. — Саме про це я й мріяв.
— Випробування орієнтації, - нагадав Рейд.
Я заплющила очі.
— Не поспішайте.
— Чому? - спитав Кайден.
— Слухайте.
Усі замовкли.
У темряві було чути багато чого. Краплі води. Далекий рух повітря. Ледве помітний скрегіт каменя. І ще дещо.
Я повернула голову.
— Нам ліворуч.
Торіан насупився.
— Впевнена?
— Так.
— Чому?
Я розплющила очі.
— Бо справа немає вітру.
Ми пішли. За кілька хвилин коридор розділився. Потім ще раз. І ще. Лабіринт намагався заплутати нас. Він змінював напрямок звуку. Створював хибні проходи. Деякі стіни рухалися, коли ми проходили повз. Але що далі ми йшли, то сильніше я відчувала дивне знайоме почуття.
Поклик. Ледве вловимий. Слабкий. Але він був. І йшов кудись униз.
Я зупинилася.
— Що? - запитав Даміан.
Я подивилася на нього.
— Нічого.
Брехня.
Сувій. Він знову почав нагріватися, прямо під одягом.
Я стиснула зуби. Тільки не зараз. Будь ласка. Тільки не зараз.
Я не знала, що саме було в серці лабіринту, але починала підозрювати, що воно пов'язане зі мною набагато сильніше, ніж хотілося б.

* * *

Другий рівень виявився гіршим. Пастки. Ілюзії. Коридори, які змінювалися прямо перед очима.
Спочатку перед нами виникла величезна прірва. Кайден відступив назад.
— Оце вже серйозно.
Я підійшла ближче. Подивилася вниз.
— Це ілюзія.
— Звідки ти знаєш?
Я підняла камінь і кинула його вперед. Він пролетів крізь прірву. Камінь ударився об землю лише за кілька метрів від нас.
— Отак.
Елара посміхнулася.
— Починаю розуміти, чому Даміан вибрав тебе.
— Не починай, - промимрив він.
Ми рушили далі. За кілька хвилин лабіринт почав грати вже з нашими спогадами.
Я побачила кімнату. Свою кімнату у будинку Арденів. Побачила Рейнара. Він стояв біля дверей.
— Ти знову щось приховуєш, Амандо.
Я зупинилася. Серце болісно стислося.
Ні. Це неправда.
Я заплющила очі. Ілюзія.
Коли знову відкрила їх, переді мною стояв уже не Рейнар, а Даміан. Він дивився на мене.
— Ти все ще його любиш?
Я різко відвернулася.
— Ні. - але голос пролунав надто швидко.
Даміан нічого не сказав.
Ілюзія зникла.
— Ходімо, - сказала я.
Він наздогнав мене.
— Я нічого не питав.
Я кинула на нього погляд.
— А я нічого не відповідала.
— Добре.
І він більше не продовжив. За це я була йому вдячна.

* * *

Третій рівень виявився справжнім випробуванням. Стихії.
Спершу нас зустрів вогонь, потім лід, потім вода, яка піднялася прямо з підлоги і спробувала змити нас у глибокий тунель. Після неї – вітер.
Кожна стихія потребувала іншого підходу.
Вогонь довелося поглинати щитами, лід - руйнувати спільними ударами. У воді ми трималися один за одного, щоб нікого не забрало потоком. А коли з'явився вітер, Даміан створив захисний бар'єр.
— Тримайтеся ближче!
Нас буквально жбурляло коридором.
Кайден врізався у стіну.
— Я ненавиджу цей тур!
— Потім скажеш, - крикнув Торіан. — Якщо виживеш!
Я засміялася. Незважаючи на небезпеку, незважаючи на тривогу, на кілька секунд все стало майже нормально. Ми були командою. Справжньою.
І я раптом зрозуміла, як сильно звикла до них. До їхніх голосів, до їхніх жартів, до того, що поряд хтось є, до того, що у разі небезпеки ніхто не покине мене. Ніхто не вимагатиме поступитися, ніхто не назве слабкою.
Я вперше за довгий час відчула себе частиною чогось справжнього, і саме у цей момент все змінилося.
Ми вибралися із зони стихій.
Перед нами постала широка кам'яна зала. На протилежній стіні мерехтів прохід.
— Схоже, що третій рівень закінчено, - сказав Рейд.
Кайден першим рушив уперед.
— Тоді чого чекаємо?
— Кайден, стій, - попередила я.
Пізно. Його нога зачепила невеликий виступ у підлозі. Пролунало клацання.
— Ой.
Я встигла лише сказати:
— Назад!
Камінь під нами провалився. Підлога зникла.
Усі закричали.
Ми впали вниз, але падіння тривало недовго.
Магія підхопила нас і м'яко опустила на кам'яну підлогу.
Я підвелася.
— Усі цілі?
— Здається, - відповів Рейд.
— Я живий, - простогнав Кайден.
Торіан глянув на нього.
— Шкода.
— Дуже смішно.
Я озирнулася, і завмерла. Це був не той лабіринт. Точніше… не його частина.
Камені тут були іншими. Старшими. Набагато старшими. Стіни покривали глибокі тріщини. Там не було жодного символу Імперії. Ні захисних печаток. Ні слідів сучасної магії.
Я повільно провела долонею по стіні.
Камінь був крижаним.
— Це неможливо, - прошепотіла я.
Даміан підійшов ближче.
— Що?
Я звела очі.
— Ми не мали сюди потрапити.
— Звідки ти знаєш?
Я подивилася в далечінь, там був коридор. Довгий. Вузький. І зовсім темний. Але я вже відчувала те, що було за ним. Той самий поклик. Той самий холод. Та ж давня магія.
— Тому що цьому місцю сотні… можливо, тисячі років.
Даміан став серйозним.
— Ти впевнена?
Я кивнула.
Ми рушили вперед. Ніхто більше не жартував.
Коридор ставав ширшим. А потім раптово скінчився. Перед нами відкрився круглий зал.
Я перестала дихати.
Я вже бачила його. Уві сні.
Та сама стеля. Ті самі стіни. Те ж кам'яне коло в центрі. І давні символи.
Моє серце вдарило так сильно, що стало боляче.
— Нічна Троянда?
Я не відповіла. Даміан підійшов ближче.
— Ти знаєш це місце?