Розділ 23.

Я прокинулася ще до світанку.
Декілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, чому серце б'ється так швидко.
Потім згадала.
Сьогодні був четвертий тур. Сьогодні я мала вийти на арену проти Ліанни.
Я повільно видихнула і сіла.
Кімната була тиха. За вікном тільки починало світлішати. Сірий ранок поступово витісняв нічну темряву, але мені здавалося, що день уже почався надто давно.
Мабуть це тому, що я майже не спала. У голові знову і знову виринав напис. Нічна троянда проти Ліанни.
Я посміхнулася.
Що ж, іноді доля таки вміла вибирати хороші пари.
Я піднялася з ліжка і підійшла до столу, на ньому лежали дві частини стародавнього сувоя.
Я зупинилася.
Після вчорашньої розмови з Даміаном ушкоджена частина знову почала виявляти знаки. Декілька літер, кілька тонких чорних ліній. Але перш ніж ми встигли зрозуміти, що саме намагається сказати нам сувій, Рейд увірвався до кімнати з новиною про третій тур. Згодом був сам тур. Потім нічия. Потім оголошення четвертого. І ось тепер сувої знову лежали переді мною, ніби нічого не сталося.
Я провела пальцями краєм першого. Холодний. Другий теж мовчав.
— Звичайно, - пробурмотіла я. — Як тільки я вирішила, що маю достатньо проблем, ви теж вирішили відпочити.
— Розмовляєш сама із собою?
Я здригнулася і різко обернулася. У дверях стояв Даміан. Без свого звичайного камзолу. У темній сорочці, з трохи розпатланим волоссям і виразом обличчя людини, яка, судячи з усього, теж не дуже добре спала.
Я примружилася.
— Ти вмієш стукати?
— Вмію.
— Але не постукав.
— Я лідер команди. Мені багато дозволено.
Я пирхнула.
— От тепер я розумію, чому Кайден іноді хоче тебе придушити.
— Іноді?
Я подивилася на нього.
— Добре. Часто.
Даміан усміхнувся і увійшов. Я автоматично накрила сувої тканиною. Він помітив.
Зрозуміло, зауважив.
— Вони знову не з'явилися?
— Ні.
— Аманда.
Я звела погляд.
— Що?
— Ти нервуєш.
— Неправда.
— Ти ховаєш сувої так, наче я вперше їх бачу.
Я опустила погляд на власні руки. І справді. Я надто різко накрила їх тканиною.
Даміан підійшов ближче.
— Сьогодні тобі нічого не треба доводити.
Я повільно підвела голову.
— Помиляєшся.
— Ліанні?
— Собі.
Він насупився.
Я відвернулася і підійшла до вікна. Внизу вже прокидався табір. Маги комітету проходили між будинками. Біля входу до тренувального корпусу з'явилися перші учасники інших команд.
Сьогодні вся арена дивитиметься. Сьогодні кожна помилка стане помітною.
І якщо я хотіла досягти дискваліфікації Ліанни, мені було недостатньо просто перемогти. Мені треба було змусити її показати себе.
— Ти хочеш вивести її з себе? - спокійно запитав Даміан.
Я обернулася.
— Можливо.
— Вона знає.
— Тим краще.
Він кілька секунд дивився на мене.
— Не перестарайся.
Я посміхнулася.
— Ти зараз переживаєш за мене?
— Я завжди переживаю за свою команду.
— Звісно.
— І за тебе.
Посмішка повільно зникла з мого обличчя. Даміан зробив ще крок.
— Але це не означає, що я маю намір втручатися.
— Як великодушно.
— Нічна Троянда.
Я підняла брову.
— Що?
— Рознеси її.
Я засміялася. Тихо. І вперше за ранок відчула, як напруга трохи відпускає.
— От тепер я впізнаю свого герцога.
— Я не твій герцог.
— Правда?
— Ні.
— Шкода.
Він глянув на мене так, ніби збирався щось відповісти, але двері знову відчинилися.
— Ви можете продовжити з'ясовувати стосунки після турніру?
На порозі стояв Рейд. За його спиною з'явилася Елара.
— Тому що, якщо ми зараз не вийдемо, - додала вона, — Торіан особисто прийде за вами.
— Він уже злиться? - запитала я.
— Він прокинувся.
Я кивнула.
— Тоді справді час іти.

* * *

До арени ми прибули разом.
Сьогодні вона виглядала зовсім інакше. Жодних магічних звірів. Жодних зруйнованих конструкцій.
У центрі величезного поля знаходилося ідеально рівне коло з чорного каменю. Навколо нього високий магічний бар'єр. По краях розташовувалися маги комітету.
На трибунах уже збиралися глядачі.

Команди займали свої місця.
Я йшла поруч із «Чорними грифонами» у звичному чорному костюмі. Маска приховувала верхню частину обличчя. Чорна. Легка. Закриває лише очі.
Нічна Троянда була тут. Аманда залишилася там, де їй і слід залишатися.
Глибоко всередині. Ніхто з сторонніх не мав побачити моє обличчя.
Я помітила «Сталевих левів» майже відразу. Сталеві костюми. Герб княжого дому Арденів.
Рейнар стояв попереду команди. Поруч із ним — Ліанна. Вона виглядала надто впевненою. Майже щасливою. Але коли її погляд ковзнув трибунами і зупинився на мені, посмішка на її обличчі ледь помітно здригнулася.
Я це відчула. Роздратування. Неприязнь.
Вона не знала, хто ховається під маскою, але чомусь ненавиділа Нічну Троянду майже так само, як колись ненавиділа мене. Цікаво.
Деякі почуття справді неможливо обдурити.
Даміан зупинився поряд.
— Вона вже дивиться.
— Нехай дивиться.
— Я просто попереджаю.
— А я просто чекаю.
Він глянув на мене.
— Чого?
Я поволі усміхнулася.
— Коли вона почне нервуватись.

* * *

Представник Імперського комітету вийшов до центру арени.
Розмови поступово стихли.
— Сьогодні відбудеться четвертий тур Імперських змагань.
Над ареною спалахнули магічні символи. Один проти одного.
Трибунами прокотився гул.
— Кожен учасник, який пройшов жеребкування, битиметься з представником іншої команди. Перемога буде присуджена у разі обеззброєння супротивника, визнання поразки чи неможливості продовжувати бій.
Я помітила, як кілька учасників напружилися.
— Використання забороненої магії призведе до негайної дискваліфікації.
Мій погляд ковзнув до Ліанни. Вона стояла нерухомо. Але я помітила, як пальці її руки стиснулися.
Добре. Вона вже нервувала.
— За результатами четвертого туру визначиться остаточний склад команд, які будуть допущені до п'ятого випробування.
Останні слова змусили мене насторожитися. П'ятий тур. Імперський лабіринт.
Я відчула, як усередині все стиснулося.
Ні. Ліанна туди не потрапить. Я не дозволю.
Після того, що сталося з попереднім лабіринтом, після втручання в маршрут, після зруйнованої арени… Ні. Вона не наблизиться ще до одного лабіринту. Навіть якщо для цього мені доведеться самій витягнути її зі змагань.
Перший бій розпочався.

* * *

Першим із «Чорних грифонів» на арену вийшов Кайден.
Він з'явився в центрі кола з таким виглядом, наче прийшов не на бій, а на зустріч із старим знайомим. Його противником виявився високий маг із команди «Срібні яструби».
Кайден покрутив у руках клинок.
— Сподіваюся, ти бодай трохи вмієш битися.
Елара тихо зітхнула.
— Він колись навчиться мовчати?
— Ні, - одночасно відповіли Рейд і Торіан.
Даміан навіть не посміхнувся. Але я помітила, як куточок його губ ледь помітно здригнувся.
Бій тривав менше трьох хвилин. Кайден рухався швидко. Майже ліниво. Він дозволив противнику атакувати кілька разів, відступав, ухилявся, а потім одним різким рухом вибив зброю з його руки.
Клинок супротивника вдарився об камінь.
— Перемога Кайдена Вейла!
Трибуни загули.
Кайден підняв руку.
— Наступний!
— Спустися з арени, поки я сама тебе звідти не скинула, - гукнула Елара.
Він широко посміхнувся.
— Я теж люблю тебе.

* * *

Наступним вийшов Рейд. І тут стало тихо. Тому що Рейд не жартував. Він взагалі рідко жартував перед боєм.
Його супротивником виявився маг землі. Високий. Масивний. Занадто впевнений у власній силі.
Коли бій почався, арена буквально здригнулася. Кам'яні піки піднімалися прямо з підлоги.
Рейд уникав ударів. Його магія спалахувала короткими імпульсами.
Удар. Ще один. Противник спробував загнати його в куток. Помилився. Рейд зник із поля зору. Усього на секунду, а потім з'явився за спиною суперника.
Один влучний удар і маг землі впав на коліно. Рейд приставив клинок до горла.
— Досить.
Перемога. Друга поспіль.
Я посміхнулася. Наша команда справді була сильною. Але найголовніше полягало навіть не в цьому. Ми були командою.