Розділ 21.

Ранок другого туру розпочався з дощу. Він барабанив по даху тренувального корпусу, стікав високими вікнами і перетворював кам'яні вулиці нового міста на сіре відображення неба.
Я стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. На мені вже був костюм Нічної троянди. Чорна шкіра. Високий комір. Візерунки, майже непомітні в напівтемряві.
Маска лежала на столі.
Поки в кімнаті були лише «Чорні грифони», я могла дозволити собі її не вдягати.
Дивно. Ще кілька тижнів тому я не зняла б маску ні перед ким. Тепер же…
Я повільно подивилася на своє відображення у склі.
Тепер ці люди знали моє справжнє обличчя. Моє справжнє ім'я. І чомусь це вже не видавалося помилкою.
— Ти знову думаєш надто голосно.
Я обернулася. Рейд сидів на підвіконні з філіжанкою чогось гарячого в руках.
— А ти знову поводишся так, ніби в тебе немає власної кімнати?
— У мене є.
— Тоді чому ти тут?
Він зробив ковток.
— Тут цікавіше.
— У моїй кімнаті?
— Ні. Ти смішніше, коли дратуєшся.
Я закотила очі. З дивана тихо пирхнула Елара. Торіан перевіряв кріплення на рукавичках. Кайден сидів за столом і перебирав тонкі метальні мечі. А Даміан... Даміан стояв біля карти арени.
Він виглядав надто спокійним. Саме тому я знала – сьогоднішній бій його непокоїть.
Я підійшла ближче.
— Що?
Він підвів на мене погляд.
— Що саме?
— Ти вже десять хвилин дивишся на карту так, ніби збираєшся особисто перебудувати арену.
— Якби це було можливо, я це зробив би.
Я посміхнулася.
— Отже, все-таки нервуєшся.
— Ні.
— Брешеш.
Він повільно підняв брову.
— Нічна Троянда.
— Що?
— Одягни маску.
Я подивилася на неї.
— Вже?
— За п'ять хвилин сюди прийдуть представники Комітету.
— Отже, мені доведеться знову стати загадковою та небезпечною?
Рейд посміхнувся.
— Постарайся бодай другу частину виконати.
Я кинула в нього рукавичку. Він упіймав її, навіть не дивлячись.
Я вдягла маску. Чорний метал ліг на обличчя звично. Закрив верхню частину обличчя. Залишив відкритими лише губи та підборіддя.
У дзеркалі зникла Аманда. Залишилася Нічна Троянда. І чомусь сьогодні мені було легко знову стати нею.

* * *

На арені нас зустріли тисячі глядачів. Після вчорашньої перемоги інтерес до «Чорних грифонів» помітно зріс. Це відчувалося у всьому. У шепоті. У магічних екранах, на яких знову і знову показували вчорашній бій. І особливо у тому, як на нас дивилися інші команди.
Тепер ми були не просто однією із команд змагань. Ми були першими. І всім хотілося перевірити, чи це випадково сталося.
Я йшла поряд з Даміаном. Ліворуч від мене рухався Рейд. Трохи далі - Елара, Торіан і Кайден.
Коли ми вийшли на центральний майданчик, я відразу побачила «Багрових вовків». І зрозуміла, чому про них стільки говорили.
Їх було шестеро. Високі. Міцні. У важких червоно-чорних костюмах. Вони не виглядали як команда, яка використовуватиме складні магічні схеми. Ні. Вони виглядали як люди, які спочатку ламають супротивника, а вже потім питають його ім'я.
У центрі стояв їхній лідер. Широкоплечий чоловік з коротким темним волоссям. Він глянув прямо на Даміана. Потім перевів погляд на мене. Затримався.
Я не відвела очей. Він посміхнувся. Мені це не сподобалося.
— Їхній лідер, - тихо сказала Елара.
— Бачу.
— Гаррет Вальд.
Я трохи повернула голову.
— Знаєш його?
— На жаль.
Рейд посміхнувся.
— Він знає всіх, хто хоч раз намагався вбити його.
— Тоді в нього дуже гарна пам'ять, - зауважив Кайден.
Даміан не посміхнувся.
— Торік «Багрові вовки» були дискваліфіковані із двох регіональних турнірів.
Я подивилася на нього.
— За що?
— За надмірне застосування сили.
Торіан повільно стиснув кулак.
— Значить, правила їх не дуже цікавлять.
— Саме так.
Представник комітету вийшов до центру арени.
— Учасники другого туру!
Трибуни поступово затихли.
— Нагадую умови.
Над ареною спалахнуло зображення двох команд.

ЧОРНІ ГРИФОНИ. Проти. БАГРЯНИХ ВОВКІВ.

— Перемогу буде присуджено команді, яка першою виведе з ладу всіх учасників противника або змусить їх здатися.
— Медичну магію дозволено?
— Після закінчення бою.
Я повільно повернула голову до Даміана.
— Яка щедрість.
— Головне — не вмирай.
— Постараюсь.
— Це наказ.
— А це вже звучить романтично.
Він глянув на мене. Я майже фізично відчула його бажання сказати щось роздратоване. Але він стримався.
— Нічна Троянда!
— Так?
— Сконцентруйся.
Я посміхнулася.
— Вже.
Маг підняв руку. Навколо арени почав підніматися захисний купол. Спершу тонка золота лінія. Потім світло. І за кілька секунд весь майданчик виявився повністю закритим.
Глядачі зникли за напівпрозорою магічною стіною. Залишилися лише ми.
Шість "Чорних грифонів".
Шість «Багрових вовків».
І величезний простір між нами.
— Почали!
Першим атакував супротивник. І, як я й очікувала, жодної розвідки не було. Жодних спроб перевірити наш захист. Вперед одночасно рвонули троє.
— Розходимося! - наказав Даміан.
Ми розділилися.
Земля вибухнула там, де секунду тому стояла Елара. Вона піднялася на повітряному потоці.
Рейд зник у тіні.
Кайден пішов убік.
Торіан зустрів першого супротивника лоб у лоб.
А я… Я побачила жінку у червоно-чорному костюмі. Вона рухалася просто на мене. Швидко. Дуже швидко. У її руках з'явилися два магічні клинки.
Я дістала свої.
Перший удар. Я заблокувала.
Другий. Пішла вниз.
Третій пройшов так близько від обличчя, що я відчула рух повітря. Непогано.
Вона була звичайним бійцем.
Я розвернулася. Вдарила. Вона поставила захист. Метал зіткнувся із магією. У повітрі спалахнули іскри.
— Ти і є Нічна Троянда?
Я не відповіла.
Вона посміхнулася.
— Значить, чутки не брехали.
Я знову атакувала. На цей раз вона ледве встигла відступити.
— Мовчазна.
Удар. Я пішла убік.
— Мені просто нецікаво розмовляти.
Вона здивовано завмерла на секунду. Цього вистачило. Я вибила один із її клинків. Другий вона спробувала втримати. Пізно. Мій клинок опинився біля її горла.
— Здаєшся?
Вона посміхнулася. І я одразу зрозуміла. Помилка. Я відчула магію за спиною. Розвернулася. Але надто пізно. У мене летіло заклинання.
Я встигла поставити захист.
Удар відкинув мене на кілька метрів. Я вдарилася об камінь. У грудях перехопило подих. Перед очима на мить потемніло.
— Амандо! - голос Даміана пролунав різко.
Занадто різко.
Я підвелася.
— Все гаразд.
— Ти впевнена?
— Ні. - я витерла кров із куточка губ. — Але це не має значення.
Даміан хотів підійти. Я підняла руку.
— Не відволікайся.
У цей момент у нього полетіло заклинання. Він устиг поставити щит.
Я посміхнулася.
— Саме так.
Він глянув на мене. А потім його губи здригнулися.
— Ти нестерпна.
— Знаю.
Ми розійшлися одночасно. І знову розпочався бій.

* * *

За кілька хвилин я зрозуміла головне. «Багрові вовки» справді були сильними. Але вони не були командою. Вони були шістьма сильними бійцями, яких поставили поряд.
Кожен діяв сам по собі. Кожен хотів завдати останнього удару. Кожен намагався довести, що саме він найкращий.
І в цьому була їхня слабкість.
— Даміан! - крикнула я.
Він миттю повернув голову. Я показала напрямок. Він зрозумів. Звісно зрозумів.
— Кайден, правий фланг!
Кайден зник.
— Еларо, повітря!
Вона підняла руки.
— Рейд!
— Вже!
— Торіане, тримай центр!
Торіан усміхнувся.
— Нарешті.
Я кинулася вперед.
Противник атакував. Але тепер усе змінилося.
Елара підняла в повітря потік вітру. Він змусив двох супротивників зміститися. Рейд ударив зверху. Кайден з'явився за спиною третього. Торіан не дозволив решті прорватися.
А ми з Даміаном… Ми опинились у центрі. Як і учора. Занадто близько. Занадто синхронно.
Він зробив крок ліворуч. Я праворуч.
Він атакував. Я продовжила.
Я блокувала удар, який міг дістатися йому. Він знищив щит, який заважав мені.
І вперше я зрозуміла. Ми справді працюємо як команда.
Не тому, що нам наказали. Не тому, що потрібно набрати бали. А тому, що довіряємо один одному.
Перший «Багровий вовк» упав. Захисні руни на його костюмі спалахнули червоним. Виведений із бою.
Другий. Третій.
Натовп за куполом заревів. Але я майже не чула його. Я бачила лише рух. Магію. Противників. Своїх. І раптом… Відчула щось дивне.
Магія купола здригнулася. Зовсім несильно.
Я насупилась.
Ні. Мені не здалося.
Захисні руни по краю арени мигнули.
Один раз.
Другий.
Я різко подивилася у бік глядацьких трибун. Надто далеко. Через захисний бар'єр. Але я все одно помітила.
Ліанна.
Вона стояла поряд з рештою членів «Сталевих левів». І дивилася на мене. Не на бій. На мене.
У її руках був невеликий предмет. Щось блиснуло між пальцями.
Артефакт.
Я відчула холод.
— Даміан!
Він обернувся. Але в цей момент магія арени знову здригнулася. І один із противників отримав можливість зробити те, чого не міг.
Удар прийшов ззаду. Прямо в Даміана.
Я не думала. Просто обернулася. І опинилася між ними.
Магічний удар потрапив у мене.
Біль спалахнув у боці.
Я почула свій вдих. А потім...
Вдарилася об камінь.
Цього разу піднятися одразу не вдалося.
У вухах задзвеніло.
Я відчула кров. Теплу. Занадто багато.
— Аманда. - голос Даміана змінився.
Я розплющила очі. Він стояв біля мене.
Занадто близько.
Його магія тремтіла навколо пальців.
— Я сказала ... - я спробувала вдихнути. — …що я впорядку.
— Ти зараз лежиш на землі.
— Тимчасово.
— Нічна Троянда.
— Не починай.
Він простяг руку. Я схопила її. Підвелася.
Біль пройшов по боці. Але я стиснула зуби.
Тільки не зараз.
Не перед ворогом.
Я побачила, як погляд Даміана ковзнув по крові на моєму костюмі. Його обличчя стало холодним. Дуже холодним.
— Хто?
Я похитала головою.
— Потім.
— Аманда.
— Потім, Даміане.
Він глянув мені у вічі, а потім повільно кивнув.
— Добре.
Я видихнула, і підняла клинок.
— Зараз?
Він повернувся до супротивників, що залишилися.
— Зараз закінчимо.