Розділ 18.

Те, що стояло за моєю спиною і говорило зі мною, зникло так само, як і з'явилося, зачинивши за собою двері.
Я ще кілька секунд не рухалася. Просто стояла посеред кімнати і дивилася на зачинені двері.
Тиша.
Сама звичайна тиша.
Ні сліду чужої присутності. Ні тяжкості у повітрі. Ні відчуття, ніби за моєю спиною стоїть щось настільки давнє, що сама магія поряд з ним видається молодою.
Я повільно видихнула. Потім різко обернулася.
Нікого.
Кімната була порожня.
На столі лежали дві частини сувоя. Перша. Друга. Дві половини таємниці, за яку мій рід заплатив власною кров'ю. І на пошкодженій ділянці другої частини все ще виднілися слова, що з'явилися кілька хвилин тому.
«Суджений вже прокинувся».
Я підійшла ближче. Провела пальцями краєм пергаменту. Холодний. Звичайний. Ніби нічого не сталося. Ніби за моєю спиною щойно не стояла істота, яка знала про мене більше, ніж мала.
«Твій суджений пробудився не сьогодні».
Я заплющила очі.
«Він прокинувся того дня, коли зустрів тебе вперше».
Даміан. Думка з'явилася миттєво. І тепер я вже не могла її позбутися.
Якщо слова стародавньої істоти були правдою, то наша перша зустріч відбулася набагато раніше, ніж я думала.
До Академії.
До Рейнара.
До мого шлюбу.
До всього цього.
Але я не пам'ятала. І це було найгірше.
Я могла змиритись з тим, що хтось приховує від мене правду. Могла прийняти чужу брехню. Але моя власна пам'ять? Це було зовсім інше.
Я знову подивилася на сувій.
— Коли ми зустрілися, Даміане?
Відповіді, звісно, не було. Але вранці я збиралася її отримати.

* * *

Переїзд до іншого міста. 
Для більшості учасників це стало несподіваним перепочинком. Для мене — можливістю поговорити з Даміаном.
Нормально поговорити.
Без змагань.
Без Рейнара.
Без Ліанни.
І бажано без стародавніх істот, що з'являються у мене за спиною.
Останній пункт, щоправда, я не могла гарантувати.

* * *

Ми виїхали наступного ранку.
"Чорні грифони" вирушили разом в одній кареті.
Кайден улаштувався ближче до вікна і, здається, вирішив використати дорогу виключно для сну.
Рейд сидів навпроти нього і з незворушним обличчям читав щось, схоже на військовий довідник.
Еліра розмовляла з Торіаном. Точніше, Еліра щось казала, а Торіан іноді відповідав. Здебільшого односкладно.
А я сиділа поруч із Даміаном. На мені була маска. Чорна. Витончена, з тонкими завитками по краях, яка закриває лише верхню частину обличчя. При сторонніх я її не знімала. Навіть під час дороги. Тому що за межами команди ніхто не мав бачити зв'язок між Амандою Арден та Нічною трояндою.
Даміан сидів поруч і дивився у вікно. Занадто спокійно. Наче не підозрював, що я вже кілька хвилин намагаюся придумати, як розпочати розмову.
Хоча, звісно, він підозрював.
— Ні.
Я повернула голову.
— Що ні?
— Не питай.
Я насупилась.
— Ти навіть не знаєш, що я хотіла спитати.
— Знаю.
— Звідки?
Він нарешті глянув на мене.
— Ти вже десять хвилин дивишся на мене так, ніби вирішуєш, варто спочатку поставити запитання чи вдарити мене.
Я помовчала.
— Може, й те, й інше.
З іншого кінця екіпажу почувся тихий смішок. Кайден, виявляється, не спав.

— Я знав, що Нічна троянда небезпечна, - ліниво зауважив він. — Але тепер починаю переживати за нашого герцога.
— Продовжуй спати, Кайдене, - спокійно сказав Даміан.
— Вже сплю. - він заплющив очі, через секунду знову відкрив одне око. — Але ж слухаю.
Еліра тихо засміялася. Рейд навіть не підняв голови від книги. Торіан глянув на мене. Потім на Даміана. І, здається, зробив єдино правильний висновок:
— Нам усім краще помовчати.
Ніхто не послухав його.
Я знову повернулася до Даміана.
— Коли ми зустрілися вперше?
Ось тепер в екіпажі справді стало тихо. Навіть Рейд поволі опустив книгу.
Даміан не відповів одразу. І цього виявилося достатньо. Я відчула, як усередині все напружилося. Він знав. Значить, я мала рацію. Ми справді зустрічалися раніше.
— Чому ти питаєш? - нарешті сказав він.
— Бо хочу знати.
— Недостатня причина.
— Добре. - я трохи нахилилася ближче. — Тоді тому, що в мене виникло дуже дивне відчуття.
— Яке?
Я зволікала. Я не збиралася розповідати йому про голос. Поки що ні. Тільки не зараз.
— Наче наша зустріч була не випадковою.
Даміан дивився на мене надто довго. Потім поволі відвернувся до вікна.
— Десять років тому.
Я завмерла.
— Що?
— Ми зустрілися десять років тому.
Серце пропустило удар.

«Він прокинувся того дня, коли зустрів тебе вперше».

Десять років.
Я повільно стиснула пальці.
— Де?
— На північному кордоні.
— Чого ти там був?
— Це довга історія.
— У нас довга дорога.
Даміан трохи посміхнувся.
— Дуже переконливий аргумент.
— Я старалася.
Він помовчав. А потім заговорив.
— Мені було дев'ятнадцять.
Я здивовано подивилась на нього. Даміан повільно повернув голову.
— Продовжуй.
— Мені було дев'ятнадцять, - повторив він. — І я опинився далеко від дому.
— Один?
— Так.
— Навіщо?
— Я ж сказав, що це довга історія.
— Я запам'ятаю.
— Не сумніваюся.
Я влаштувалася зручніше.
— І що сталося?
Його обличчя стало серйозним.
— Я потрапив у неприємну халепу.
— Наскільки неприємну?
— Достатньо, щоб ледве не вмерти.
Посмішка зникла з мого обличчя.
Даміан дивився вперед.
— Я був поранений. Втратив багато крові. Не міг нормально використовувати магію.
— Але ж тебе врятували?
— Так.
Я вже знала відповідь. Але все одно запитала:
— Хто?
Він повернув голову. Подивився мені просто у вічі.
— Ти.
У мене перехопило подих. Кілька секунд я просто мовчала.
— Ні.
— Дуже змістовна відповідь.
— Я цього не пам'ятаю.
— Я знаю.
Я насупилась.
— Звідки?
— Тому що ти зараз виглядаєш так, ніби намагаєшся згадати.
Прокляття.
Він справді дуже добре мене читав.
— Розкажи.
Даміан на мить заплющив очі. Наче спогад виявився важчим, ніж він хотів показати.
— Я лежав у лісі, неподалік одного селища. - я слухала, не перебиваючи. — Було темно. Йшов дощ. Я майже не відчував рук.
Чомусь від цих слів усередині з'явилося дивне відчуття. Наче десь дуже глибоко моя пам'ять озвалася. Але образа не виникло. Лише холод. Дощ. Запах мокрої землі. І чиясь кров.
Я різко випросталась.
Даміан продовжував:
— Потім я почув кроки.
— І побачив мене?
— Спершу я подумав, що вмираю.
Я насупилась.
— Дуже мило.
— Я був серйозно поранений.
— Це тебе не виправдовує.
Куточок його губ здригнувся. Потім усмішка зникла.
— Ти з'явилась із лісу.
Я завмерла.
— Скільки мені було?
Він уважно глянув на мене.
— Близько сімнадцяти.
Серце вдарило сильніше.
Сімнадцять років. Так. Це збігалося.
— Ти була одна, - продовжив Даміан. — Без охорони. Без дорослих.
— Це звучить, як погана ідея.
— Дуже погана.
— Дякую.
— Завжди будь ласка.
Я стиснула зуби.
— І що зробила ця... тобто я?
Даміан усміхнувся.
— Спершу спитала, наскільки сильно я хочу жити.
Я моргнула. Кайден тихо засміявся.
— Тепер я точно вірю, що то була вона.
— Кайден.
— Мовчу.
— Ти казав це п'ять хвилин тому.
— Цього разу серйозно.
Даміан похитав головою. Потім знову глянув на мене.
— Ти використала магію.
Я напружилася.
— Яку?
— Не знаю.
Відповідь пролунала надто швидко.
Я пильно подивилася на нього.
— Ти не бачив?