Розділ 15. Зал крові

Я не рухалася.
Перед нами тягнувся темний прохід. Єдиний. Позаду суцільна кам'яна стіна. Попереду – невідомість. А десь глибоко всередині лабіринту все ще лунав голос: Я чекав на тебе.
— Нічна Роза.
Я здригнулася.
Рейнар стояв поряд. Блискавки висвітлювали його обличчя холодними спалахами.
— Що відбувається?
— Не знаю.
Він глянув на мене.
— Ти брешеш.
— Яка несподіванка.
— Це стає звичкою.
— А ти все ще дуже багато питаєш.
Він зробив крок ближче.
— Цей голос… - завмерла. — Ти його чув?
Рейнар насупився.
— Який голос?
Я повільно видихнула. Значить, тільки я.
Звісно.
Це було б надто просто, якби давня магія вирішила поговорити одразу з нами обома.
— Нічого.
— Знову?
— Так.
— Нічна Роза.
Я подивилася на нього.
— Що?
— Хто ти? - питання прозвучало тихо, але небезпечніше будь-якої пастки.
Я посміхнулася.
— Жінка, яка дуже хоче вибратися з лабіринту.
— Ти дуже добре знаєш, коли я збираюся атакувати. - я нічого не відповіла. — Ти тримаєш зброю так само, як і Ворон.
Серце вдарило сильніше.
— Можливо, вона мене добре навчала.
Рейнар насупився.
— Ворон ніколи нікого не вчила.
Я посміхнулася.
— Тоді погана теорія.
І пішла вперед.
Він пішов за мною.

* * *

Що далі ми йшли, то сильніше змінювався лабіринт. Камінь ставав темнішим. Символи на стінах – давніші.
Я не розуміла їх повністю. Але дещо впізнавала. Я бачила схожі знаки у сувої. У старих книжках. У записах моєї матері.
Сувій буквально горів. Я вже не могла його ігнорувати. Він тягнув мене. Вів.
І нарешті прохід закінчився.
Перед нами відчинилися величезні кам'яні двері. На них було викарбувано символ.
Я завмерла.
Чорне полум'я. Крила. І крапля крові у центрі.
— Ти знаєш, що це таке?
Я повільно повернула голову. Рейнар дивився на мене.
— Ні.
Брехня. Я відчула, що він це зрозумів.
— Ти жахливо брешеш.
— Я починаю думати, що тобі просто подобається це повторювати.
— Мені подобається, коли люди кажуть правду.
Я посміхнулася.
— Тоді тобі не пощастило.
Двері відчинилися. Самі.
Ми ввійшли.
І я перестала дихати.
Це був зал. Величезний. Стародавній. По стінах тяглися зображення жінок. Десятки. Сотні. У деяких було розпущене волосся. Інші тримали зброю. Але у всіх за спинами були крила. Величезні. Чорні. З язиками вогню по краях.
Фурії.
Мій рід.
Я повільно підійшла ближче. Провела пальцями по каменю.
— Ти знаєш, хто вони?
Я заплющила очі.
— Ні.
— Брехня.
Я різко обернулася.
— Не тисни на мене, Арден.
Він замовк.
Декілька секунд ми дивилися один на одного. А потім він зненацька відступив.
— Добре.
Я здивувалася. Він нічого не спитав. Просто глянув на центр зали. Там був круглий кам'яний постамент. На його поверхні було викарбувано символ.
Я впізнала його одразу.
Головний знак фурій. Моя мати називала її печаткою крові.
Я зробила крок. Потім ще один.
— Нічна Роза.
— Не заважай.
— Ти гадки не маєш, що це.
Я коротко засміялася. Якби він тільки знав.
— Помиляєшся.
Я підійшла до постаменту. Камінь був покритий тонким шаром пилу.
Я нахилилася.
І в цей момент долоня зісковзнула по гострому краю.
Біль.
Я різко відсмикнула руку. На шкірі з'явилася кров. Одна крапля зірвалася вниз.
Я завмерла.
— Ні.
Крапля торкнулася символу.
У голові спалахнув голос матері: "Ніколи не відкривай печатку своєю кров'ю".
Надто пізно.
Символ спалахнув. Чорним вогнем.
Рейнар встиг лише вимовити:
— Що ти...
Зал здригнувся.

* * *

Перший удар був настільки сильним, що я втратила рівновагу. Рейнар схопив мене за руку.
— Ти ціла?
Я висмикнула долоню.
— Так.
— Що ти зробила?
— Не зараз.
По стінах побігли червоні лінії. Камінь тріснув. З темряви почали з'являтися тіні. Високі. Безликі. З довгими пазурами.
Я відчула жах. Ні, не перед ними. Перед тим, що вони означали.
Вартові.
Стародавні варти.
І вони прокинулися.
— Назад! - крикнула я.
Рейнар підняв руку. Блискавка вдарила в першу тінь. Вона розлетілася. І відразу зібралася знову.
— Погано, - промимрив він.
— Дуже.
Друга тінь кинулась на нього.

Рейнар виставив щит.
Третя з'явилася за спиною.
Я закричала:
— Рейнар!
Він встиг обернутися. Блискавка вдарила. Але магія виявилася надто слабкою. Тіні оточували його.
Я відступила.
Один крок.
Ще один.
Переді мною відкрився прохід.
Свобода.
Я могла піти.
Ніхто не бачив. Ніхто не знав.
Рейнар не знав, хто я. Не знав, що я Аманда. Не знав, що Ворон весь цей час була поруч.
Я могла зникнути. Назавжди.
І залишити його.
Після того, що сталося. Після Ліанни. Після його вічного: «Поступися їй».
Я мала піти. Але одна з тіней пробила його захист. Рейнар відсахнувся. І я зрозуміла. Не можу.
Прокляття.
Я просто не можу.
Я заплющила очі. І дозволила силі прокинутися.
Спочатку – іскра.
Потім жар.
А потім моя кров озвалася.
Чорне полум'я спалахнуло на долоні.
Рейнар різко повернув голову.
— Що це?
— Потім. - я зробила крок вперед.
Полум'я побігло по руці. Тіні завмерли.
Я відчувала, як магія крові наповнює тіло. Стародавня. Сильна. Майже забута.
Я підняла руку.
— Геть. - голос пролунав інакше, глибше, сильніше.
Перша тінь кинулась на мене. Я вдарила. Чорне полум'я накрило її. Вона закричала. І зникла.
Друга.
Третій.
Я рухалася швидко.
Занадто швидко для звичайної людини.
Рейнар дивився. Я це відчувала. Але не могла зупинитись.
Одна з тіней знову кинулась на нього. Я опинилася між ними. У цей час сила вирвалася назовні повністю.
За моєю спиною спалахнули тіні крил. Величезних. Розправлені. Чорних. З вогнем з обох боків.
На мить вся зала висвітлилася. Тіні завмерли.
Я підвела голову.
— Назад.
Вони підкорилися. Одна за одною. Розчинилися у темряві.
Настала тиша.
Я важко дихала. Ноги здригнулися. І перш ніж я встигла впасти, мене підхопили.
Рейнар.
Його руки міцно тримали мене.
Я підвела голову. Він дивився на мене. Абсолютно інакше.
— У тебе ...
Я випросталась.
— Тобі здалося.
— Я бачив.
— Тоді перестань вірити своїм очам.
— Ворон.
Я завмерла. Він також.
Рейнар повільно насупився. Наче сам не зрозумів, чому сказав саме це ім'я.
Я відчула, як кров застигла у жилах.
— Що ти сказав?
Але перш ніж він встиг відповісти, кам'яна стіна вибухнула.
— Нічна троянда!
Даміан. Він з'явився першим. За ним у зал увірвався Люціан.
Даміан побачив усе одразу. Мою кров. Чорне полум'я, що все ще тліло на моїх пальцях. Рейнара, що стояв надто близько. І мене.
Декілька секунд він просто дивився. Потім підійшов.
— Ти поранена?
— Невелика подряпина.
Він узяв мою руку. Оглянув долоню. Потім підняв погляд.
На мить його очі затрималися на рештках чорного полум'я.
Я чекала на запитання. Але він не спитав. Натомість Даміан повільно повернувся до Рейнара.
— Раджу тобі зробити крок назад від моєї Нічної Троянди.
Я підняла брову.
— Твоєю?
Він глянув на мене.
— Члена моєї команди.
— Дуже дипломатично.
— Я герцог. Мені належить.
Рейнар холодно посміхнувся.
— Вона сама вирішує, хто до неї наближається.
— Тоді чому ти й досі стоїш так близько?
Я тяжко зітхнула.
— Люціан.
— Так?
— Ти бачиш, що вони неможливі?
— Вже давно.
— Добре. Значить, я не божеволію.
Даміан усміхнувся. І саме в цей момент стіна за постаментом здригнулася.
Усі завмерли.
Камінь повільно почав рухатись. За ним відкривалася невеличка схованка.
Я відчула знайомий жар. Сувій. Він озвався.
Я зробила крок уперед.
Усередині лежав пергамент. Старий. Майже зруйнований часом.
Але я одразу зрозуміла. Друга частина. Друга частина сувою фурій.
Я перестала дихати.
— Ворон... - Рейнар знову вимовив моє ім'я.
На цей раз я не відреагувала. Я дивилася на сувій. Потім зробила крок. І камінь під ним спалахнув.
На поверхні з'явилися слова.
Я впізнала давню мову.
Повільно. Майже пошепки. Я прочитала:
— Кров фурії повернулася додому.
У залі стало тихо.
Я відчула, як Даміан напружився.
Продовжила:
— Але разом із нею прокинувся той, хто одного разу знищив наш рід.
І тієї ж миті лабіринт здригнувся. Зі стелі посипалося каміння.
Люціан вилаявся. Даміан миттєво виявився поряд зі мною. Рейнар підняв руку.