Розділ 14.1

* * *

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Це було гірше за будь-яку розмову.
Я відчувала його присутність за спиною. Дуже добре. Занадто знайомо.
Я змушувала себе думати про лабіринт. Про сувій. Про магію.
Що завгодно. Тільки не про минуле.
— Ти нагадуєш мені одну людину.
Я зупинилася. Дуже повільно повернула голову. Рейнар стояв за кілька кроків. Обличчя було спокійним. Але очі... Він справді намагався зрозуміти. Зібрати шматочки.
— Сподіваюся, ця людина тобі не подобалася.
Він зненацька посміхнувся. Зовсім небагато.
— Навпаки.
Я відчула, як усередині все стиснулося.
— Вона була найкращим бійцем моєї команди.
Ворон. Він говорив про Ворона.
Я відвернулася, перш ніж він зміг побачити моє обличчя.
— Виходить, тобі не пощастило.
— Чому?
— Раз найкращий боєць пішов.
— Так.
У його голосі пролунало щось, чого я не очікувала. Не злість. Не роздратування.
Жаль.
Я сповільнила крок.
— Ти так і не зрозумів, чому вона пішла?
— Ні.
Я глянула на стіну.
— Можливо, їй просто набридло.
— Що?
— Твоя команда.
— Вона любила команду.
Я посміхнулася.
— Ти дуже впевнений у собі.
— Я знаю.
— Саме так.
Рейнар насупився.
— Ти так кажеш, ніби знала її.
Я повернула голову. Наші погляди зустрілися.
— Можливо.
Кілька секунд він мовчав. Потім підійшов ближче.
— Ти дивно уникаєш моїх блискавок.
Я напружилася.
— Дякую?
— Це не комплімент.
— А я все одно приймаю його.
— Ти наперед знаєш напрям удару.
— Може, ти просто передбачуваний.
— Я не передбачуваний.
Я посміхнулася.
— Саме це й сказала б передбачувана людина.
Він примружився.
Я відвернулася. Але продовжувала відчувати його погляд.

* * *

За межами лабіринту Ліанна спостерігала за лабіринтом. Вона не бачила того, що відбувається всередині. Але бачила магічну мапу учасників. Їй довелося докласти чимало зусиль, щоб отримати доступ до неї.
Один маленький артефакт. Декілька золотих монет. І людина, яка виявилася надто жадібною, щоб відмовитися.
На поверхні кристала світилося чотири точки. Дві пари.
Ліанна посміхнулася.
Рейнар. І Нічна Троянда. Разом. Дуже довго.
Вона відчула роздратування.
Хто взагалі ця жінка? Чому Рейнар дивився на неї так уважно? Чому Даміан поводився так, ніби готовий був знищити будь-кого, хто наблизиться до неї?
Ліанна стиснула артефакт. Вона знала лише одне. Їй це не подобалося.
— Мені треба змінити маршрут.
Працівник арени зблід.
— Пані, це неможливо.
— Можливо.
— Магічні шляхи лабіринту не можна міняти під час випробування.
— Отже, знайдемо спосіб.
— Якщо втрутитись у структуру…
Ліанна поклала на стіл невеликий мішечок із золотом.
Чоловік замовк.
— Мені потрібно лише, щоб одна з груп звернула трохи глибше.
— Навіщо?
Ліанна повільно посміхнулася.
— Це вже не твоя справа.
Чоловік глянув на золото. Згодом на магічну карту.
— Якщо мене зловлять...
— Тебе не зловлять.
Він повільно підійшов до керуючого кристалу.
Ліанна спостерігала.
— Ось ці двоє. – вона вказала на дві точки. — Направ їх далі.
Чоловік почав читати заклинання. Кристал спалахнув. Лінії лабіринту змінилися.

Одна.
Друга.
Третій.
І раптом чоловік різко відсмикнув руку.
— Що?
Ліанна насупилась. Кристал потемнів. На його поверхні пробігли чорні лінії.
— Я нічого не робив.
— Я бачу.
— Тут була прихована магічна печать.
Ліанна відчула холод.
— Яка печать?
Чоловік повільно похитав головою.
— Я не знаю.
Кристал спалахнув. На мить з'явився стародавній символ. Ліанна не знала, що він означає. Але чоловік впізнав його. І зблід.
То були крила. Розправлені. Вогняні. Чорні.
— Що це?
Він не відповів.
Підлога під їхніми ногами здригнулася. Один раз. Другий. Десь далеко, під ареною, пролунав глухий удар.
Ліанна поволі відступила.
— Що ти активував?
— Не я.
— Тоді хто?
Чоловік глянув на карту. На дві точки.
І прошепотів:
— Хтось усередині.

* * *

Я різко зупинилася. Рейнар мало не зіштовхнувся зі мною.
— Що тепер?
Я нічого не відповіла. Сувій обпікав шкіру. Поклик перетворився на майже нестерпний тиск.
Стіни довкола нас почали рухатися. Повільно.
Камінь рипів. Коридор змінювався.
Я дивилася на прохід, що відкривається перед нами. Темний. Глибокий. Стародавній.
Рейнар також дивився туди.
— Цього проходу раніше не було.
— Я помітила.
Він повернувся до мене.
— І чому я відчуваю, що ти знаєш, куди він веде?
Я повільно подивилась на нього.
— Бо ти надто багато думаєш.
— А ти надто багато приховуєш.
На цей раз я не стала відповідати. Тому що з глибини нового проходу долинув звук. Тихий. Майже нечутний. Але я впізнала його. Немов хтось провів пазурами по каменю. Потім пролунав голос. Дуже тихий. Старий. І чужий.
Він вимовив лише одне слово.
— Фурія.
Я перестала дихати. Рейнар повільно повернув голову до мене.
— Що ти сказала?
Я не відповіла. Бо голос пролунав не в коридорі. Він пролунав у мене в голові.
І кликав мене далі.
У темряву.
Туди, де, зважаючи на все, вже багато століть чекало щось, пов'язане з моїм родом.
Я зробила крок назад. А кам'яна стіна за нашими спинами з гуркотом закрилася.
Рейнар миттю підняв руку. Блискавки спалахнули між його пальцями.
Я дивилася на єдиний шлях, що залишився. Вперед. В глибину лабіринту. Туди, куди нас привела чужа помилка. Або доля.
Сувій під моїм костюмом спалахнув таким жаром, що я ледь не скрикнула.
А потім стародавній голос промовив знову:
— Я чекав на тебе.
І я зрозуміла найстрашніше. Лабіринт більше не був частиною змагань. Він прокинувся. І тепер полював не на всіх учасників.
Лише на мене.