Розділ 13.1

***

Перший удар він завдав миттєво. Блискавка вдарила туди, де я стояла секунду тому.
Я пішла убік.
Другий розряд розсік повітря.
Я стрибнула. Чорне полум'я спалахнуло біля моїх ніг.
Рейнар насупився.
— Цікава магія.
— Дякую.
Я атакувала. Він блокував.
Я чудово знала його стиль. І саме тому передбачала кожний рух.
Лівий удар. Поворот. Блискавка зверху.
Я ухилялася ще до того, як він починав рух.
Клинок пройшов поруч із його плечем. Рейнар різко відступив. В його очах уперше з'явився справжній подив.
— Звідки ти...
Я посміхнулася.
— Що?
Він не закінчив запитання. Знову атакував. На цей раз швидше.
Я дозволила йому майже торкнутися мене. А потім зникла з поля зору. Різко змістилася праворуч. Так, як колись сотні разів робила Ворон.
Рейнар повернувся. Занадто швидко.
Він відчув.
Я це побачила.
У його погляді майнуло щось знайоме. Підозра.
Моя магія завмерла. Ні. Не можна.
Я різко змінила напрямок. Чорний вогонь спалахнув між нами.
Не так. Не як Ворон.
І Рейнар знову загубив момент.
— Ти відволікаєшся, - сказала я.
— Не люблю загадки.
— Тоді тобі сьогодні не пощастило.
Я вдарила. Він встиг поставити захист. Але я вже знала, що робити далі.
Низький випад. Поворот. Клинок убік. І… Мій удар зупинився біля його горла. Блискавка Рейнара - у мого серця.
Ми одночасно завмерли.
На арені запанувала тиша.
Я дивилася йому у вічі. Так близько. Вперше за три роки я могла сказати йому все.
Що думала.
Що відчувала.
Що більше ніколи не дозволю йому вимовити: «Поступися їй».
Але натомість я посміхнулася.
— Нічия?
Рейнар не відповів. Його погляд опустився. На мої губи. Потім знову підвівся до очей. І мені раптом стало не по собі. Не тому, що він упізнав мене. Ні. Я була впевнена, що не впізнав. Просто він дивився надто уважно. Надто особисто. Наче намагався згадати щось, чого ніколи раніше не помічав.
Я першою відступила.
— Щось не так?
Рейнар поволі опустив руку.
— Ні.
— Тоді чому ти так дивишся?
Він помовчав. А потім сказав:
— Мені здається, що ми вже зустрічалися.
Усередині все похололо.
Даміан, який стояв біля краю арени, миттю випростався.
Я посміхнулася.
— Сумніваюся.
— Я рідко забуваю обличчя.
Я нахилила голову.
— Тоді в тебе погана пам'ять, спадкоємцю.
На трибуні прокотився тихий смішок. Чорні грифони.
Рейнар примружився. Я розвернулась і попрямувала до виходу з арени.
Перший етап закінчився. Але я відчувала його погляд спиною.
Він мене не впізнав.
Поки що.

***

— Ти була надто впевнена.
Я зупинилася. Даміан стояв поруч.
— Ти теж.
— Я серйозно.
Я поправила маску.
— І?
— Арден помітив.
Я завмерла.
— Що саме?
— Щось.
Я повільно видихнула.
— Він не знає, хто я.
— Звідки така впевненість?
Я подивилася на нього.
— Тому що він ніколи мене не бачив по-справжньому.
Даміан нічого не відповів. І чомусь це було гірше за будь-які питання.

***

Другий етап тренування пройшов напружено. Ми працювали проти змішаних магічних мішеней.
Кожна команда мала показати, наскільки злагоджено вміє діяти.
"Чорні грифони" рухалися вільно. Без наказів. Без твердих команд. Кожен знав, що має робити. І я швидко зрозуміла, чому вони такі сильні. Вони довіряли одне одному.
У «Сталевих левах» теж була довіра. Але інша. Збудована на дисципліні. На підпорядкуванні. Напевно, що лідер завжди знає краще.
Тут Даміан не керував кожним кроком. Він дозволяв нам самим ухвалювати рішення. І вперше за багато років я відчула, як добре вмію дихати без постійного очікування наказу.
Коли другий етап закінчився, рахунок виявився рівним.
Останнім залишався лабіринт.
І саме тоді представник Імперського комітету знову вийшов до центру.

— У зв'язку з рівною кількістю очок умови третього етапу змінено.
Я насупилась. Це мені вже не подобалось.
— Як саме? - спитав Рейнар.
Маг посміхнувся.
— До лабіринту увійдуть по два учасники від кожної команди.
— Чотири людини? - уточнив Даміан.
— Так.
— І як їх буде розподілено?
Представник Комітету розгорнув новий список.
Я відчула дивну напругу.
— Команди будуть змішані.
Рейнар і Даміан глянули на нього.
— Що?
— Ви правильно почули.
Маг підняв руку. Над ареною спалахнули чотири імені.
Перше. Даміан Лорвейн.
Друге. Люціан.
Я видихнула. Добре.
Третє ім'я. Рейнар Арден.
І останнє.
Я вже знала. Чомусь я знала ще до того, як літери спалахнули у повітрі.
Нічна троянда.
Тиша.
Я повільно звела погляд. Рейнар дивився на мене. Даміан — на представника комітету так, ніби всерйоз розглядав можливість його спопелити.
А я стояла непорушно. Тому що тепер все ставало набагато складнішим.
До лабіринту я мала ввійти разом з Даміаном. І людиною, від якої щойно пішла.
Але це було ще не найстрашніше.
Я раптом відчула. Десь глибоко. За кам'яними мурами стародавнього лабіринту, щось озвалося на мою кров. Слабко. Майже непомітно. Але я знала це відчуття. Так сувій фурій реагував на давню магію мого роду.
Я повільно стиснула пальці.
Ні.
Цього не могло бути.
Сувій був у мене. Він був у моїх речах.
Але поклик…
Він ішов із лабіринту.
І означав лише одне.
Усередині було ще щось.
Щось пов'язане з моїм родом.
І тепер мені треба було вирушити туди разом з Даміаном. І Рейнаром.