Розділ 12.1

Тренувальний майданчик був уже підготовлений. Команда чекала. І ось тепер я справді відчула різницю.
Кайден не стояв по стійці смирно. Еліра сперечалася з Торіаном про розміщення. Рейд щось малював на землі, пояснюючи стратегію.
І коли Даміан з'явився, ніхто не замовк. Ніхто не випростався. Ніхто не вдав, що розмови не було.
— Якщо ти поставиш Кайдена в центр, нас просто рознесуть! - сказала Еліра.
— Якщо я поставлю туди тебе, ти знову полізеш уперед.
— Тому що я вмію битися!
— А я вмію думати!
— Ви вмієте шуміти, - зауважив Даміан.
Усі одночасно повернулися до нього.
— Нарешті!
Я здивовано подивилась на нього.
— Вони щойно сперечалися.

— Вони завжди сперечаються.
— І ти їм дозволяєш?
Даміан глянув на мене.
— А чому ні?
Я не знайшла що відповісти.
У «Сталевих левах» ніхто не сперечався з Рейнаром. Можна було висловити думку. Іноді. Дуже обережно. Але останнє слово завжди залишалося за ним. І якщо він ухвалював рішення... Воно ставало остаточним.
Тут же Даміан слухав. Перебивав. Сперечався у відповідь. Та знову слухав.
Це було настільки незвично, що я ще довго спостерігала.
— Аманда.
Я підвела голову. Даміан стояв у центрі майданчика.
— Покажи, що вмієш.
Я поволі усміхнулася.
— Ти певен?
— Ні.
— Тоді пізно.

***

Першим проти мене вийшов Рейд. Він був вищий за мене майже на голову. Широкоплечий. Сильний. І зовсім не виглядав людиною, яка збирається мене щадити.
Чудово.
Я також не збиралася.
— Правила? - запитала я.
— До першої поразки.
— Чиєї?
Він посміхнувся.
— Моєї чи твоєї.
— Надто розпливчасто.
— Тоді просто не програй.
Я відчула, як усередині піднімається азарт.
Ось цього мені не вистачало. Ні, не тренувань. Я тренувалася постійно. Але справжнього бою. Без потреби стримуватися. Без необхідності вдавати, що я слабша.
Даміан підняв руку.
— Почали.
Рейд атакував першим. Швидко. Сильний удар.
Я пішла убік.
Другий.
Третій.
Він був непоганим. Дуже сильний. Я відчувала це з першої секунди. Але він поки що не розумів, що я теж не збиралася грати.
Я впіймала його руку. Розвернулася. Вдарила ногою.
Рейд встиг заблокувати. Усміхнувся.
— Непогано.
— Це ще не початок.
Я зникла. Ні, не буквально. Просто прискорилася настільки, що він на секунду втратив мене з поля зору. Цього виявилося достатньо. Я опинилась у нього за спиною. Лезо тренувального клинка зупинилося біля його шиї.
Тиша.
— Це вважається поразкою? - запитала я.
Рейд повільно підняв руки.
— Я починаю тебе боятися.
— Добре.
Я прибрала клинок. Він обернувся. Потер шию. А потім широко посміхнувся.
— Ще раз.
— Ні.
— Чому?
— Тому що тепер хочу спробувати з герцогом.
На майданчику стало тихо. Я поволі повернула голову. Даміан дивився на мене. І у його очах з'явилася посмішка.
— Сміливо.
— Ти сам казав.
Він зняв плащ.
— Потім не скаржся.
— Я й не збиралася.

***

Даміан виявився зовсім іншим супротивником. Рейд покладався на швидкість та силу. Даміан... Він думав. Кожен мій крок він ніби передбачав. Кожен рух змушував мене змінювати напрямок.
Він не намагався швидко перемогти. Він вивчав.
Це дратувало. І водночас змушувало поважати його ще сильніше.
Я атакувала. Він пішов убік. Клинок зустрівся з його. Удар. Ще.
Я використала магію. Він помітив.
Я відчула, як повітря між нами здригнулося.
Даміан різко підняв руку.
Моя магічна атака розсипалася.
Я відступила.
— Непогано.
— Це все?
— Ні.
Я посміхнулася. І дозволила силі всередині підвестися. Зовсім небагато. Чорне полум'я ковзнуло на мої пальці. Я побачила, як погляд Даміана змінився. Він помітив.
Звісно помітив.
Я різко спрямувала вогонь у землю. Майданчик спалахнув темними лініями.
Даміан відскочив. Я вже була поряд.
Клинок. Удар. Він заблокував.
Я повернулась. Вдарила ліктем. Він упіймав мене за руку. І ми одночасно завмерли.
Я виявилася надто близько. Його пальці міцно утримували моє зап'ястя. Мій клинок був направлений йому в груди. Його - зупинився біля моєї талії.
Ніхто з нас не рухався.
— Нічия? - тихо спитала я.
— Нізащо.
Я посміхнулася. І різко використала магію. Чорне полум'я спалахнуло між нами. Даміан відпустив мою руку. Я відступила. Але наступної секунди він уже опинився позаду мене. Його клинок зупинився біля моєї шиї.
— Попалася.
Я важко дихала. Потім повільно опустила свою зброю.
— Один - нуль.
— Нарешті ти визнала мою перемогу.
Я обернулася.
— Я сказала "один - нуль".
— І?
— Наступного разу буде один — один.
Він засміявся. І несподівано простяг мені руку. Я подивилася на неї. Потім на нього. І вклала свою долоню в його. Він допоміг мені підвестися. Але не відпустив одразу.
На мить наші погляди зустрілися.
І я раптом відчула дивне.

Ні, не закоханість. Надто рано. Дуже безглуздо.
Просто… Інтерес. Справжній. Небезпечний.
Я першою прибрала руку.
— Не звикай.
— Навіть не думав.
— Брехун.
— Ти вже добре знаєш мене.
Я пирхнула. А довкола нас пролунав сміх. І чомусь замість роздратування я відчула тепло. Сьогодення. Наче я… Повернулась додому.

***

Після тренування ми сиділи за довгим столом. Хтось їв. Хтось сперечався.
Рейд намагався з'ясувати, чому я не погодилася на третій бій.
— Тому що я втомилася.
— Ти просто злякалася програти.
— Я вже перемогла тебе.
— Це було випадково.
— Твоя шия з цим не згодна.
Еліра засміялася.
— Мені вона подобається.
— Я тут взагалі-то, - зауважила я.
— Я знаю.
Даміан сидів навпроти. Він майже брав участь у розмові. Але я кілька разів ловила його погляд.
Він бачив мою магію. Не всю. Але достатньо. І тепер я не знала, що він думав.
Я збиралася поговорити з ним пізніше. Наодинці. Пояснити хоча б частину того, що сталося. Або вигадати досить переконливу брехню, щоб Даміан перестав ставити запитання, на які я поки що не була готова відповідати.
Але розмова так і не відбулася.
Двері в зал відчинилися так різко, що кілька людей одночасно повернули голови.
Усередину увійшов один із стражників. Він виглядав схвильованим.
Даміан миттю підвівся.
— Що трапилося?
Стражник зупинився перед ним і коротко вклонився.
— Герцогу, прибув магічний вісник з Імперського комітету.
Я повільно випросталась. Чомусь усередині все напружилося.
Даміан насупився.
— І?
Стражник простяг йому тонкий сріблястий конверт, запечатаний знаком Імперії.
— Термінове розпорядження щодо завтрашньої підготовки.
У залі стало тихо.
Даміан зірвав печатку.
Я помітила, як його погляд швидко пробігся рядками.
Спочатку обличчя герцога залишилося спокійним. Потім він повільно звів очі. І глянув просто на мене.
Мені це вже не сподобалось.
— Що? - запитала я.
Даміан нічого не відповів. Він мовчки простягнув листа. Я його взяла. І вже за кілька секунд зрозуміла причину його погляду.

«Згідно з жеребкуванням Імперських змагань, завтра на світанку команді „Чорні грифони“ наказано провести спільне закрите тренування на головній арені з командою княжого дому Арденів – „Сталеві леви“.

Я перечитала рядок ще раз. Наче слова могли змінитись. Але не змінилися.
За моєю спиною хтось тихо свиснув.
— Оце вже цікаво, - простяг один із членів команди.
— Дуже, - сухо погодився інший.
А я продовжувала дивитися на листа. На назву команди. На назву, яку я дуже добре знала.
"Сталеві леви".
Даміан повільно обійшов стіл.
— Кумедний збіг.
Я звела на нього погляд.
— Я не вірю у збіги.
Куточок його губ здригнувся.
— Я теж. - він зупинився навпроти мене, занадто близько. — Завтра ти вперше вийдеш на арену у складі моєї команди.
— Знаю.
— І твоїми противниками на тренуванні стануть люди, з якими ти провела останні чотири роки.
Я стиснула листа трохи сильніше.
— Вони мене не впізнають.
— Ти впевнена в цьому?
Я підвела голову.
— Абсолютно.