Розділ 12. Чорні грифони

Дорога до тимчасового табору команди Даміана зайняла майже всю ніч.
Ми їхали мовчки. Точніше, мовчала здебільшого я. Даміан, здається, зовсім не страждав від відсутності необхідності підтримувати розмову. Він сидів навпроти мене в темній дорожній кареті, переглядав якісь документи і лише зрідка зводив на мене погляд.
Я вдавала, що не помічаю. Він вдавав, що вірить. Нам обом це підходило.
За вікном з'являлися рідкісні вогні. Столиця поступово залишалася позаду. Попереду на нас чекало місце проведення Імперських змагань.
І моя нова команда.
Я подивилась на свої руки. Ще вчора я була дружиною Рейнара Ардена. Сьогодні – вільною жінкою. А за кілька годин мала стати частиною команди його головного ворога.
Життя безперечно вміло дивувати.
— Про що думаєш?
Я звела погляд.
Даміан відклав документи.
— Про те, що ти дуже цікавий.
— Це не відповідь.
— А питання було?
Він посміхнувся.
Я відвернулася до вікна.
— Про нову команду.
— Боїшся?
Я поволі повернула голову.
— Я щойно звільнилася із стародавньої пастки, створеної для фурій.
Даміан підняв брову.
Я завмерла. Прокляття. Слова вилетіли швидше, ніж я встигла подумати. Але він не став питати. Лише кілька секунд уважно дивився на мене.
Потім сказав:
— Значить, таки боїшся.
Я полегшено видихнула.
— Я боюсь тільки одного.
— Чого?
— Що ти будеш гіршим за Рейнара.
Він знову посміхнувся. Але цього разу в його погляді майнуло щось інше.
— Не хвилюйся.
— Чому?
— Я набагато гірший.
Я засміялася. І вперше за всю дорогу по-справжньому.

***

Табір «Чорних грифонів» знаходився за кілька годин шляху від головного імперського комплексу. Коли карета зупинилася, сонце вже здіймалося над горизонтом.
Я визирнула у вікно.
Декілька великих наметів. Тренувальний майданчик. Стайні. Збройовий намет. І десяток людей, які вже не спали.
Дехто тренувався. Інші снідали прямо за довгим дерев'яним столом. Хтось сперечався. Хтось сміявся. Хтось кинув у іншого яблуко.
Я кілька секунд просто дивилася.
Занадто… Живо.
У «Сталевих левах» все було інакше. Там кожен знав своє місце. Хто має говорити. Хто повинен мовчати. Хто має право сперечатися із Рейнаром. А хто ні.
Рейнар був лідером. І ніхто не наважувався забувати про це. Тут же…
Високий хлопець з темно-русявим волоссям щойно кинув у іншого тренувальний ніж. Той упіймав його, навіть не обертаючись.
— Ще раз кинеш, Кайдене, я тебе прикопаю біля стайні!
— Ти вже обіцяв це минулого тижня!
— Я був зайнятий!
— А зараз?
— Зараз у мене настрій гірший!
Даміан стомлено заплющив очі.
— Я був відсутній одну ніч.
— І?
— І ви вже розпочали війну.
— Ми сумували, - цілком серйозно відповів хлопець, якого, зважаючи на все, звали Кайденом.
Я ледь помітно посміхнулася.
Даміан вийшов із карети. Я пішла за ним. І тоді всі нарешті помітили мене.
Розмови поступово стихли. Декілька людей повернулися в мій бік. Я відчула звичну напругу.
Ось зараз почнеться.
Хто вона? Чому тут? Чому приїхала із герцогом?
Я майже автоматично потяглася до маски. Але цього разу її вже не було.
Даміан зупинився перед командою.
— Добрий ранок.
— Не добрий, - буркнув хтось.
— Тепер ще й незнайомих жінок із собою привозиш, - додав Кайден.
— Тобі щось не подобається?
— Я хочу знати, кого ти привів.
— Чудово.
Даміан зробив крок убік. І глянув на мене.
Я завмерла.
Ось і все.
Перший крок. Нове життя. Нова команда.
— Знайомтеся, - спокійно промовив Даміан. — Це Аманда.
Кілька секунд було тихо.
Я чекала.
Запитань.
Підозр.
Сумнівів.
Але натомість Кайден широко посміхнувся.
— Нарешті.
Я моргнула.
— Що?
— Ще одна нормальна людина.
— Ти зараз себе образив, - зауважив хтось.
— Я сказав "ще одна". Виходить, я перший.
— Нахабний виродок.
— Дякую.
Я подивилася на Даміана. Він ледь помітно посміхався.
— Аманда братиме участь у змаганнях з нами, — продовжив він.
Тепер команда справді принишкла.

Я відчула, як усередині все напружилося.
Ось зараз.
Але дівчина з коротким світлим волоссям першою підійшла до мене.
— Ти маг?
Я моргнула.
— Так.
— Добре. - вона простягла руку. — Я Еліра.
Я машинально стисла її руку.
— Аманда.
— Якщо ти прийшла сюди, то Даміан уже бачив, на що ти здатна.
— І?
Еліра посміхнулася.
— Значить, або ти дуже сильна, або він остаточно збожеволів.
— Друге найімовірніше, — зауважив Кайден.
— Я чую все, - холодно сказав Даміан.
— Ми знаємо.
— Ще вчора Аманда була Вороном із "Сталевих левів".
Всі подивилися на мене. З подивом. З недовірою.
Я не витримала і посміхнулася. Вони не дивилися на мене, як на проблему. Не питали, чому я хочу брати участь. Не говорили, що я маю спочатку довести своє право перебувати поряд із ними.
Вони просто…
Прийняли мене.
Так легко, що я навіть не одразу зрозуміла.
— Інші представляться самі, - сказав Даміан.
Високий чоловік з довгим темним волоссям підняв руку.
— Торіан.
— Кайден, - кивнув той, кого я вже запам'ятала.
— Вейд.
— Селена. Я в запасі.
— Марк. Теж в запасі.
Я запам'ятовувала обличчя. Імена. Погляди. Але не відчувала звичного тиску.
У «Сталевих левах» я була Вороном. Таємницею. Тінню. Навіть коли боролася поруч із ними. Ніхто мене не знав.
А тут…
Я поки що теж була незнайомкою. Але вперше за багато років мені не доводилося прикидатися слабшою. Це відчуття виявилося майже лякаючим.
— Так, - ляснув у долоні Кайден. — Коли тренування?
— За десять хвилин.
— Ти ненавидиш людей.
— Так.
— Я так і думав.
Даміан глянув на мене.
— Аманді треба переодягнутися.
— Вороняча форма? — одразу запитав Кайден.
Я напружилася.
Даміан відповів раніше.
— Ні.
— Чому?
Він повернувся до мене.
— Бо Ворона більше не існує.
Усередині мене щось здригнулося. Дивно. Я думала, мені буде важко відмовитись від цього імені.
Чотири роки. Чотири роки Ворон був частиною мене. Але, почувши слова Даміана, я зненацька відчула полегшення.
Ворон належав минулому. «Сталевим левам». Рейнару. Моєму життю в будинку Арденів.
Я більше не хотіла бути частиною цього.
— Тоді хто вона? - запитала Еліра.
Даміан усміхнувся.
— Це я ще придумаю.
Я примружилася.
— Ти?
— Звісно.
— А як мені не сподобається?
— Тоді сперечатимемося.
— Ти впевнений, що хочеш дати мені таке право?
— Ні.
Я посміхнулася.
— Пізно.

***

Мій новий костюм лежав у окремому наметі. Я кілька секунд дивилася на нього.
Чорний.
Облягаючий.
Шкіряний.
Але зовсім інший, ніж форма Ворона.
На тканині не було срібних елементів, не було сталевих вставок. Жодних знаків «Сталевих левів». Жодного нагадування про минуле.
Лише глибокий чорний колір.
І маска.
Витончена.
Темна.
З тонкими завитками з обох боків.
Вона закривала тільки очі.
Я взяла її до рук. А ні сховатися. А ні зникнути. А ні стати тінню.
Ця маска не приховувала мене повністю. Вона лише змінювала образ. Давала можливість стати кимось новим.
Я повільно одягла костюм. Зібрала волосся у високий тугий хвіст. Натягнула рукавички. А потім закріпила маску.
Коли я глянула в дзеркало, на мене дивилася не Аманда Арден.
І не Ворон.
Хтось інший.
Хтось, кого я ще тільки мала пізнати.
— Ти готова?
Я різко обернулася. Даміан стояв біля входу.
— Ти завжди заходиш без стуку?
— Я стукав.
— Ні.
— У душі.
Я примружилася. Він усміхнувся.
Клятий герцог.
— Як тобі? - запитав він.
Я подивилася на костюм.
— Незвично.
— Тобі йде.
— Я не питала твоєї думки.
— А я все одно сказав.
Я закотила очі.
— Ходімо.

***