Розділ 11.1

— Ні.
Я посміхнулася.
— Як вибагливо.
— Я не беру до команди незнайомців.
— Але ти прийшов.
— Бо ти Ворон.
Я завмерла. Зовсім недавно. Але він помітив.
Звісно.
— Значить, ти мене знаєш.
— Усі, хто бодай раз бачив Імперські змагання, знають Ворона.
Я відчула дивне задоволення. Приємно було дізнатися, що моя робота не залишилася непоміченою.
Нехай Рейнар не знав, хто ховається під маскою. Інші знали.
— Тоді навіщо питати, чого я вартую?
— Тому що Ворон ніколи не показувала обличчя. - я мовчала, і Даміан зробив крок уперед. — І тепер ти пропонуєш мені повірити, що таємничий гравець Арденової команди раптово вирішив перейти до його головного суперника?
— Саме так.
— Без причини?
Я поволі усміхнулася.
— Причина є.
— Тоді назви її.
Я подивилася йому просто у вічі. Кілька секунд. Потім підняла руку до маски. Даміан завмер. Я повільно зняла її. Холодне нічне повітря торкнулося обличчя.
Маска залишилася у моїй руці. І вперше за чотири роки Ворон стояла перед людиною без неї.
Даміан нічого не сказав. Лише дивився. Уважно. Занадто уважно.
— Ну? - запитала я.
Він повільно видихнув.
— Несподівано.
— Сподіваюся, це не образа.
— Ні. - він зробив ще один крок. — Просто я очікував побачити будь-кого.
— Будь-кого?
— Крім тебе.
Я насупилась.
— Ми знайомі?
— Особисто ні. - його погляд змінився. І я відчула, що він щось зрозумів. Не все. Але достатньо. — Аманда Арден.
Ось тепер я завмерла. Він знав моє ім'я.
Зрозуміло.
Хто не знав?
Я була дружиною спадкоємця князівського будинку.
— Була, - спокійно поправила я.
Даміан примружився.
— Була?
Я посміхнулася.
— Це і є причина, через яку я хочу піти з команди Рейнара.
Він дивився на мене, не моргаючи.
— Ти розлучаєшся з ним?
Я похитала головою.
— Вже розлучилася.
Вперше за всю розмову Даміан справді виглядав здивованим.
Мені сподобалося це.
— Коли?
Я підняла підборіддя.
— Сьогодні.
Декілька секунд між нами панувала тиша. Потім він повільно посміхнувся. І я раптом зрозуміла, чому Рейнар так його ненавидів. Вони мали дуже багато спільного. Та сама впевненість. Те саме вміння дивитися так, наче людина перед ними — загадка, яку треба розгадати.
Але між ними була одна різниця.
Даміан не вимагав. Він чекав на відповідь.
— І ти хочеш сказати, - нарешті сказав він, — що весь цей час головний гравець "Сталевих левів" був дружиною їхнього лідера?
Я підняла брову.
— Я цього не казала.
— Але й не заперечувала.
— А ти надто швидко робиш висновки.
— Це одна з причин, чому я й досі живий.
Я мало не посміхнулася. Але стрималася.
— Так ти візьмеш мене до команди?
Даміан мовчав. Дуже довго. Я вже почала дратуватися.
— Лорвейн.
— Так?
— Я не маю часу на драматичні паузи.
Він посміхнувся.
— Добре. – я чекала. — Я візьму тебе.
Моє серцебиття пришвидшилося. Але я цього не показала.
— От і чудово.
— За однієї умови.
Я закотила очі.
— У тебе що, сьогодні день умов?
— Ти сама написала мені вночі.
— І що?
— Тепер доведеться вислухати.
Я схрестила руки.
— Говори.
Даміан глянув мені просто у вічі. І сказав:
— Ти увійдеш до моєї команди офіційно.
— Звичайно.
— Не як Ворон.
Я насупилась.
— Що ти маєш на увазі?
Він повільно посміхнувся.
— На змаганнях ти не ворон. Ми змінимо твоє ім'я.
Я кивнула.
— Логічно.
— Але поза ареною я хочу, щоб ти була Амандою.
Я завмерла.
— Навіщо?
— Тому що я не маю наміру працювати з маскою.
— Ти щойно сказав протилежне.
— На арені.
Я стиснула губи.
— І це все?
— Ні.
Звичайно ж, ні. Я вже починала звикати.
Даміан підійшов ще ближче. Тепер між нами залишалося лише кілька кроків.
— Ти сказала, що розлучилася з Арденом.
— Так.
— Отже, тепер ти вільна.
Я насупилась.
— Дуже спостережливо.
Він посміхнувся.
— Тому моя умова проста. - я чекала. — Поки ти в моїй команді, ти будеш зі мною.
Я кілька секунд мовчки дивилася на нього. Потім засміялася.
— Що?
— Я серйозно.
— Герцогу, ти мене п'ять хвилин знаєш.
— Двадцять сім.
— Ти рахував?
— Так.
Я перестала сміятися. Даміан все ще посміхався. Але очі лишалися серйозними. І це чомусь збивало з пантелику.
— Ні.
Він підняв брову.
— Ні?
— Я не збираюся розпочинати нові стосунки за кілька годин після розлучення.
— Я й не говорив про стосунки.
— Ти сказав, що я буду з тобою.
— Так.
— Це практично одне й те саме.
— Ні.
Я примружилася.
— І в чому різниця?
Даміан глянув на мене. Спокійно. Впевнено.
— Я не прошу тебе стати моєю.
Мій подих на мить збився.
— Тоді чого ти хочеш?
Він відповів не одразу.
— Можливості бути поряд. – я мовчала. — Ти нічого мені не винна, Амандо. Ні почуттів у відповідь. Ні жодних обіцянок. Жодної згоди.
Я дивилася на нього.
— Але?
Він усміхнувся.
— Але якщо я вирішу запросити тебе на вечерю, ти не кидатимеш у мене магічні клинки.
Я не витримала. Розсміялася.
— Нічого не обіцяю.
— Вже прогрес.
Я похитала головою. Неймовірна людина.
Він серйозно ставив умовою мого вступу до команди право залицятися до мене.
І найдивніше… Я не відчувала погрози. Не відчувала тиску. Він справді залишав мені вибір.
Зовсім незвичне відчуття.
Я надто довго жила поряд з людиною, яка вважала, що моє «поступися» повинно звучати автоматично.
Даміан чекав. Нічого не вимагав. Просто стояв переді мною і дозволяв ухвалити рішення.
Я подивилася на нього. Потім на маску у своїй руці. І знову на нього. В цей момент, мені здалося, що ми вже колись зустрічалися. Не на арені. В повсякденному житті.
— Добре.
Його брови ледве помітно здійнялися.
— Добре?
— Ти можеш залицятися до мене.
Посмішка Даміана стала ширшою.
— Але...
— Звісно.
— Я нічого не обіцяю.
— Я знаю.
— І якщо ти вирішиш, що це дає тобі право втручатися у моє життя…
— Ти підеш?
Я посміхнулася.
— Ти програєш на тренуванні.
Він засміявся. І цей сміх несподівано виявився теплим.
— Тоді мені доведеться дуже добре тренуватись.
Я надягла маску назад.
— Коли вирушаємо?
Даміан перестав усміхатися.
— Зараз.
Я завмерла.
— Зараз?
— Моя команда вже в дорозі.
— Ти залишив їх?
— Заради можливості вкрасти у Ардена Ворона? Авжеж .
Зрозуміло. Я посміхнулася.
— Самовпевнено.
— Ти ще не бачила, наскільки.
Я похитала головою. А потім раптом відчула, як усередині піднімається передчуття.
Змагання.
Нова команда.
Нове життя.
І перша справжня битва проти Рейнара.
Я зробила крок уперед.
— Тоді веди, герцогу.
Даміан глянув на мене.
— Є ще одна проблема.
Я зупинилася.
— Тільки не кажи, що ти маєш третю умову.
— Ні.
Він став серйозним.
— Якщо Арден дізнається, що ти перейшла до мене, він буде лютувати.
Я посміхнулася.
— Нехай.
— Він може спробувати тебе повернути.
— Не зможе.
— Чому ти така впевнена?
Я подивилася на нього. І вперше за цю ніч дозволила собі сказати правду цілком.
— Тому що Аманда Арден залишилася в минулому.
Даміан мовчав.
Я зробила ще один крок.
— А Ворон щойно відлетіла.
Він дивився мені вслід, коли я попрямувала геть від старого мосту. Але за кілька секунд наздогнав. І вперше за три роки я йшла назустріч невідомості.
Не тому, що мала. Не тому, що мені наказали. Не тому, що задля цього потрібно поступитися.
Я сама зробила вибір.
І я ще не знала, що саме цей вибір змінить усе.
Тому що в той момент, коли ми з Даміаном зникли вночі, в особняку Арденів Рейнар нарешті виявив те, чого не помічав кілька годин.
Мою відсутність. Майже порожню шафу. Відсутність Міри. І документ, який я спеціально лишила на столі.
Документ із печаткою Міністерства магічного права.
Рейнар прочитав його один раз. Потім другий. А потім підняв голову. І вперше за три роки у його очах з'явився справжній страх.

Аманда Арден більше не існувала.