Розділ 10. Свобода

Я прокинулася пізно. Точніше, мені здавалося, що пізно. За вікном уже розвиднілося, сонячне світло пробивалося крізь важкі штори, а десь у коридорі слуги квапливо перемовлялися, готуючи будинок до від'їзду.
Сьогодні.
Команда «Сталевих левів» вирушала на Імперські змагання.
А я…
Я більше не збиралася їхати разом із ними.
Ця думка повинна була завдати мені болю. Ще вчора – можливо. Але сьогодні я дивилася на стелю своєї кімнати і відчувала лише дивний спокій.
Поруч зі мною, захований під захисним заклинанням, лежав сувій мого роду. Моя справжня мета. Причина, через яку три роки тому я погодилася стати дружиною Рейнара Ардена. Причина, через яку терпіла його холодність. Його недовіру. Його нескінченне: «Поступися їй».
Я повільно заплющила очі.
Цього разу я справді поступилася.
Нехай Ліанна отримує місце поряд із Рейнаром. Нехай стає гравцем у його команді. Нехай вважає, що виграла.
Я вже отримала набагато більше.
Свободу.
Сувій.
Свою силу.
І дуже скоро отримаю ще дещо.
Помсту.
Не жорстоку.
Не безглузду.
Я не збиралася завдавати Ліанні шкоди. І тим більше не збиралася вбивати її.
Ні.
Я хотіла щось набагато цікавіше. Щоб вона сама відчула, як це бути впевненою у своїй перемозі, а потім втратити її прямо у себе на очах.
Я посміхнулася і нарешті підвелася з ліжка.
— Сьогодні буде гарний день.

***

За сніданком зібралася майже вся родина.
Князь Арден сидів на чолі столу. Поруч із ним — кілька радників, які мали супроводжувати делегацію на змагання.
Рейнар сидів навпроти мене. А праворуч від нього, Ліанна.
Вона виглядала неймовірно задоволеною. Настільки, що навіть не дуже намагалася приховати це за звичною маскою скромності.
Цікаво.
Вона вже знала?
Я взяла чашку із чаєм.
— Аманда.
Я звела погляд.
Рейнар дивився на Ліанну.
— У мене є новина.
— Яка?
— Із сьогоднішнього дня, Ліанна офіційно стає повноправним членом «Сталевих левів».
Я поволі поставила чашку.
Ліанна широко посміхнулася.
— Рейнар сказав, що я можу поїхати з ними.
— Вітаю, - спокійно відповіла я.
Вона моргнула.
Здається, чекала на щось інше.
Обурення.
Образи.
Можливо навіть сцени.
Але я лише знову взяла чашку.
— Ти не проти? - обережно спитала Ліанна.
Я подивилася на неї.
— А повинна?
— Я просто...
— Вітаю, Ліанно.
На цей раз я посміхнулася. Дуже щиро.
Саме тому вона насторожилася.
Тому що я дуже добре знала: Ліанна не була дурною. Вона вже зрозуміла, що за останню добу в мені щось змінилося.
От тільки не знала що.
Рейнар відкинувся на спинку стільця.
— Вона буде в основному складі.
Я поволі повернула до нього голову.
Оце вже було цікаво.
— Основному?
— Так.
— Виходить, ти вирішив замінити когось ще?
Він кивнув головою.
— Так.
Я підняла брову.
— І хто ж тепер втратив своє місце?
Ліанна опустила погляд.
Рейнар відповів не одразу.
— Ворон.
На кілька секунд за столом стало тихо.
Я моргнула.
Потім повільно посміхнулась.
— Правда?
— Вона усунена від змагань.
— Як шкода.
Я чудово бачила вираз обличчя Рейнара.
Він чекав на подив. Можливо навіть обурення. Але не усмішки.
— Вчора вона не прийшла на тренування, — продовжив він. — А сьогодні ми вже вирушаємо до місця проведення змагань. Я не можу дозволити гравцеві порушувати дисципліну.
Я повільно кивнула.
— Звісно.
— Амандо ...
— Що?
— Тебе це не дивує?
— А має?
Він насупився.
Я відламала шматочок свіжого хліба.
— Ворон порушила правила команди. Ти лідер. Ти вирішив.
Ліанна полегшено видихнула. Майже непомітно. Але я почула.
От воно що...
Тепер все ставало ще цікавіше.
— Значить, - продовжила я, — Ліанна стає єдиною дівчиною в основному складі?
Рейнар кивнув головою.
— Так.
Я подивилася на неї.
Ліанна ледь помітно випросталась.
Вона перемогла. І була у цьому абсолютно впевнена.
Мені довелося докласти зусиль, щоб не розсміятися. Тому що вона навіть не уявляла, як сильно помилялася.
— Тоді я бажаю вам удачі.
Князь Арден глянув на мене.
— Ти не поїдеш?
— Ні.
Рейнар насупився.
— Я думав, ти все одно збиралася бути присутньою на змаганнях.
Я відпила чай.
— Передумала.
— Чому?
Я поволі підняла на нього очі.
— Мабуть, тому що я втомилася дивитись із трибун.
Ліанна завмерла.
Рейнар також.
Я поставила чашку.
— Приємного апетиту.

***

Рейнар знайшов мене приблизно за годину. Я стояла у своїй кімнаті біля вікна і вдавала, що дивлюся на сад.
Насправді я думала зовсім про інше.
Про герцога Даміана Лорвейна.
Я ніколи з ним особисто не зустрічалася.
Принаймні як Аманда.
Але ім'я Даміана знала чудово. Як і будь-яка людина, що хоча б раз опинилася поряд з Рейнаром Арденом.
Вони ненавиділи один одного ще з часів Академії. Їхнє суперництво було настільки старим, що ніхто вже не пам'ятав, з чого все почалося.
Кожна зустріч.
Кожен офіційний прийом.
Кожне змагання.
Вони обов'язково знаходили спосіб показати один одному, хто сильніший.
І цього року…
Я збиралася зіграти на цій ненависті.
Стук у двері пролунав перш, ніж я встигла закінчити думку.
— Увійдіть.
Двері відчинилися. Рейнар увійшов і закрив їх за собою.
Я навіть не обернулася.
— Ти щось хотів?
— Ми маємо поговорити.
— Ми постійно говоримо.
— Не зараз.
Я посміхнулася.
— Тоді про що?
Він кілька секунд мовчав.
Я таки повернулася.
Рейнар виглядав напруженим.
— Щодо Ворона.
— Що з нею?
— Я хотів пояснити.
— Не треба.
— Аманда.
Я схрестила руки.
— Ти вже пояснив усе за сніданком.
— Не все.
От тепер я зацікавилася.
— І що ти не сказав?
Він відвів погляд.
І мені стало ясно ще до того, як він заговорив.
— Це було прохання Ліанни.
Я посміхнулася.
— Звісно.
— Вона хотіла бути єдиною дівчиною у команді.
— Хто б сумнівався!
— Амандо ...
— Ні, Рейнар. Не треба.
Він насупився.
— Що?
Я підійшла ближче.
— Нічого. Мені просто цікаво, чи ти взагалі чуєш себе?
— Я дав їй слово.
— Знову.
Він замовк.
Я посміхнулася.
— Дивно. Ти завжди знаходиш причини виконувати обіцянки, дані Ліанні.
— Вона не просила усунути Ворона.
— Але попросила зробити себе єдиною дівчиною у команді.
Він напружився.
— Так.
— Отже, ти вирішив проблему.
— Ворон сама дала привід.
Я повільно кивнула.
Ось. Це було зручно. Дуже зручно.
— І ти вже надіслав їй повідомлення?
— Так.
Я посміхнулася.
— Чудово.
Він подивився на мене так, ніби я остаточно збожеволіла.
— Ти справді не збираєшся заперечувати?
— А навіщо?
— Ти завжди переживала за команду.
Я мало не засміялася. Переживала. Якби він тільки знав, як сильно.
— Рейнар, - м'яко промовила я, - це твоя команда.
Цього разу він насупився ще дужче.
— Що це означає?
Я подивилася йому просто у вічі.
— Саме те, що я сказала.
Він мовчав. Потім сказав:
— Ти змінилася.
Я відчула, як усередині щось здригнулося.
— Можливо.
— Це через Ліанну?
— Ні.
Він уважно дивився на мене. І вперше за три роки мені здалося, що він справді намагається побачити мене. Не свою дружину. Не тиху дівчину, яка завжди все розуміє. Не жінку, яка має поступитися.
Мене.
Але було надто пізно.
— Якщо ти закінчив, - сказала я, - то в мене є ще справи.
— Ти справді не поїдеш?
— Ні.
— Чому?
Я посміхнулася.
— Тому що я маю інші плани.
Він хотів ще щось спитати. Я це бачила. Але в цей момент у двері постукали.
— Пані Амандо? - голос Міри.
Я подивилася на Рейнара.
— Мабуть, розмова закінчена.
Він ще кілька секунд стояв непорушно. Потім кивнув головою.
— Добре.
Коли він вийшов, я видихнула.
— Заходь.
Двері відчинилися. І на порозі з'явилася Міра. У руках вона тримала невелику папку.
Я одразу зрозуміла що це.
Серце забилося швидше.
— Ну?
Міра зачинила двері. Підійшла до мене. І простягла документи.
— Все зроблено.
Я взяла папку. Мої пальці чомусь здригнулися.
Я її відкрила.
Печатка Міністерства магічного права. Доказ. Офіційний. Остаточний. Я більше не була дружиною Рейнара Ардена.
Декілька секунд я просто дивилася на папір.
Три роки.
Так просто.
Декілька рядків.
Один штамп.
І все скінчилося.