до Елізи

Ісландія. Далеко на північному заході острова ми з друзями їхали автомобілем до мису Látrabjarg — одного з найбільших пташиних базарів Європи. Саме в червні там триває шлюбний сезон тупиків — кумедних птахів із яскравими дзьобами, яких можна побачити буквально на відстані простягнутої руки. І це зовсім не перебільшення.

Дорога була довгою. Надвечір ми зупинилися переночувати в маленькому сімейному готелі. Після кількох сотень кілометрів за кермом усі швидко заснули.

Наступного ранку я прокинулася раніше за інших. Хотілося кави.

Я спустилася до холу. На рецепції нікого не було.

Приміщення нагадувало не готель, а чийсь затишний будинок. Праворуч — два великі вікна й кілька дерев'яних столів. Ліворуч — старовинна шафа та комод, переобладнані під невеличкий бар. На стінах висіли старі фотографії та дзеркала у важких рамах.

У дальньому кутку, біля вікна, стояло піаніно.

Воно ніби ховалося від людей.

Я підійшла ближче, провела рукою по кришці й тихо відкрила її.

Як давно я не грала...

І разом із цим рухом відчинилися двері в дитинство.

Музична школа з'явилася в моєму житті, коли мені було сім років.

У ті часи майже кожна сім'я мріяла, щоб дитина навчилася грати на фортепіано. Мої батьки не були винятком.

Спочатку вони віддали до музичної школи старшу сестру. Але навчання не склалося, і вона швидко залишила заняття.

Та піаніно вже було куплене.

Антикварне Franz Herold, привезене зі Східної Німеччини.

Мама вирішила, що хтось у родині обов'язково має на ньому грати.

І цим "кимось" стала я.

Мене ніхто не запитував.

Спочатку мені навіть подобалося. Моя перша вчителька була доброю, терплячою, ніколи не підвищувала голос. Вона не вимагала неможливого, і музика залишалася для мене грою.

Після 3 років навчання я грала тільки невелички пʼєси та гами Берковича. 

А потім мама вирішила, що я просуваюся недостатньо швидко.

Вона пішла до директора музичної школи й попросила перевести мене до іншої викладачки.

Її прізвище було Панчоха.

Весь час мені здавалося, що це не прізвище, а прізвисько.

Вона була молодою, худорлявою, із довгим чорним кучерявим волоссям і тонкими рисами обличчя.

У руці майже завжди тримала довгу металеву лінійку.

Нею вона била по пальцях за кожну неправильну ноту.

Біль.

Сльози на очах, які мовчки ковтаєш.

І страх перед кожним уроком.

Відтоді музична школа перестала бути музикою.

Вона стала покаранням. Я ненавиділа і боялася свою вчительку.

Я благала маму дозволити мені покинути навчання.

Але мама  була непохитна і вірила лише в результат.

І результат справді з'явився.

Я навчилася виконувати «Полонез» Огінського.

Потім — «Für Elise» Бетховена.

Згодом могла на слух підібрати майже будь-яку мелодію.

І саме тоді музика вперше почала приносити мені справжню радість.

Та мама мала інші плани.

Щоразу, коли до нас приходили гості, після вечері вона говорила одну й ту саму фразу:

— Лєно, зіграй «До Елізи».

Я виконувала цей твір десятки, а може, й сотні разів.

Настільки часто, що почала ненавидіти кожну його ноту.

Минуло сім років.

Я закінчила музичну школу.

Викладачі радили вступати до музичного училища — казали, що в мене є здібності.

Але батьки вважали, що музика — не професія.

Моє життя пішло по іншій дорозі і в ньому більше не було піаніно.

Минуло понад тридцять років.

Я сиділа в невеликому ісландському готелі перед старим інструментом.

Поклала руки на клавіші.

І раптом зрозуміла, що нічого не пам'ятаю.

Жодної мелодії.

Жодного твору.

Та щойно пальці торкнулися клавіш, вони самі почали рухатися.

Спочатку несміливо.

Потім упевненіше.

І раптом залунала знайома мелодія.

Für Elise.

Я не пам'ятала її головою.

Її пам'ятали руки.

Я грала.

Мелодія непомітно переходила в імпровізацію.

Час ніби перестав існувати.

Лише коли я закрила останній акорд, помітила, що в холі вже стоять люди.

Вони мовчки слухали.

Я усміхнулася, тихо закрила кришку піаніно.

Разом із нею ніби зачинилося ще одне вікно в моє минуле.

Воно ще раз нагадає про себе у вигляді спокуси- білого сучасного електричного піаніно в залі галереї, де проходила моя персональна виставка картин у Києві. 

Я навіть подумала: може, купити?

Але зрозуміла, що моє серце вже давно належить іншому мистецтву.

Живопису.

Того дня ми все ж доїхали до Látrabjarg.

Тупики були саме такими, як я уявляла: кумедними, довірливими й напрочуд красивими.

Ми зробили сотні фотографій і поїхали далі.

А дорогою я думала про дивну властивість пам'яті.

Є речі, які ми забуваємо назавжди.

І є ті, що назавжди залишаються в наших руках.