Частина 3

Зі сном у неї завжди був клопіт. Вона погано спала вже давно — від самого дня смерті бабусі й дідуся. Але під час війни сон став ще крихкішим. Кожна тривога підривала з ліжка, кожен гул ракет чи дронів, кожен розпачливий крик людей під час прильотів... Велике місто, здавалося, повільно божеволіло від постійної напруги.

Мабуть, цей страх просто перестав зникати на ранок і перетворився на липку тінь.

О 4:37, коли в кімнату пробилися перші промені світанку, Софія вже розплющила очі. Подивившись на годинник на протилежній стіні, вона зі стогоном впала назад на подушку: знову весь день ходитиме сонна. Пролежавши ще хвилин сорок у спробах бодай подрімати, дівчина зрештою піднялася, взула капці й спустилася на кухню готувати сніданок.

Вона прочинила великі вікна біля обіднього столу й відсунула фіранку. До кухні долинали співи птахів та кукурікання півня десь у глибині вулиці. Тут усе відчувалося інакше. Тут було тихо. Маленьке містечко біля польського кордону майже не знало жахів війни — хіба що звуки повітряної тривоги та рідкісні випадки збивання цілей неподалік.

Поснідавши, Софія вирішила перевірити сад. На диво, квіти, які так любила бабуся, буйно цвіли, а довкола все було акуратно прополено.

«Неодмінно треба подякувати тітці», — подумала Софія й одразу згадала, що сьогодні ж іде до неї на обід.

Вона вирішила з'їздити в центр, де було кілька крамниць з іграшками: приходити з порожніми руками в дім, де є дитина, не хотілося. Зібравшись під музику O.Torvald, вона одягла джинсову спідницю, білий топ і блакитну сорочку накинуту поверх. Трохи кучеряве після миття волосся м'яко спадало на плечі. Взявши містку сумку, Софія вирішила взяти машину, хоч йти було недалеко.

У магазині «Іграшки» її зустріла мила жінка років сорока. Софія геть не знала, чим зараз бавляться семирічні дівчатка (сама вона в цьому віці гралася ляльками, паличками та в хованки з дідусем), тож допомога була дуже доречною. Вона купила пазли, м'якого ведмедика та кілька трендових забавок за порадою продавчині Люди, яка при цьому тричі перепитала, чия Софія буде.

Також Софія вибрала подарунок і для тітки Нати: гарний букет квітів, набір чаїв та чайний сервіз — красивий чайник і шість горняток із тарілочками в ніжний візерунок.

Вона майже не впізнавала людей довкола. З дитинства пам'ятала небагатьох, адже приїздила сюди тільки на літо й проводила більшість часу в саду. В пам'яті виринало лише кілька імен:

• Віка — кузина, лише на рік молодша, з якою вони завжди були нерозлучні;

• Сергій — Вікин друг, трохи дивакуватий, але дуже веселий хлопець;.

Тоді, в дитинстві, друзями здавалися всі довкола, а потім вона сумувала за Києвом і першими дівочими закоханостями...

Вона саме розкладала випраний одяг, коли задзвонив телефон. Тітка Ната нагадала про обід і сказала, що чекає її за годину. Софія переодяглася в легкий лляний костюм і вирішила пройтися пішки. Йти було хвилин сім, але вона все одно трохи запізнилася, бо шукала букет, який забула в машині.

— Ну що ти, Софієчко, нащо це все? — бідкалася тітка, приймаючи пакунки. — Хіба ми чужі?

— Ви стільки допомагали, я просто хотіла подякувати, — посміхнулася Софія й обійняла її.

Вона відшукала наймолодшу — Зорянку — і вручила їй іграшки. На диво Софії, діти тут не гасали подвір'ям, а сиділи в телефонах, через що тітка Ната постійно бурчала.

— Софіє, нарешті! — вигукнула красива дівчина з довгим темним волоссям. Це була Віка — вона стала ще вродливішою, ніж Софія її пам'ятала.

— Віко! Яка я рада тебе бачити! — дівчата міцно обійнялися.

— Ну сідайте вже до столу, бо все вистигне! — засміялася тітка Ната.

За обідом вони весело теревенили, а потім сіли пити чай. — То ти хто — дизайнер чи архітектор? — запитала тітка, трохи заплутавшись.

— Архітектурою займаюся довше і професійніше, а дизайн — це більше для душі, маленькі проєкти, — пояснила Софія.

— Це, мабуть, так цікаво — проєктувати будівлі, які потім стають реальністю! — захоплено мовила тітка.

— Ой, найчастіше це однотипні багатоквартирки та замовники, які гадки не мають, як працює фізика, — зітхнула Софія.

— Тому ти й звільнилася? — уточнила Віка. Софія лише кивнула. — Але добре, що ти тут. Хоч хтось повертається.

— Так, тут по-особливому спокійно. Шкодую, що стільки років не приїздила. — Ми сьогодні обов'язково маємо піти в наш паб! Там зараз малі грають на інструментах, можна класно відпочити. Плюс дівчат побачиш.

— Марта й Юля, здається? — перепитала Софія. Вона пам'ятала їх плутано, адже минуло років п'ять відтоді, як вони разом ходили на дискотеку.

— Марта й Юля, так! Вони будуть дуже раді тебе бачити.

— О котрій ти хочеш йти? — спитала Софія. — О сьомій я буду в тебе. Одягни щось гарне!

Повернувшись додому, Софія вирішила пройтися на дідусеве поле. Дорога зайняла хвилин п'ятнадцять, але краєвид того вартував: поле до самого горизонту заросло волошками та польовими квітами. Блукаючи між травою й збираючи букет, вона помітила двох красивих молодих коней — чорного та коричневого, які спокійно щипали траву. Переконавшись, що вони прив'язані, Софія заспокоїлася, набрала ще лісових суниць і повернулася додому з оберемком квітів.

Близько сьомої вона закінчила макіяж: легко підвела очі, нафарбувала довгі вії, додала рум'ян і коричнево-рожевої помади. З одягом виникла пауза, але зрештою вона зупинилася на світлих широких джинсах і коричневій майці.

О сьомій у двері постукали. Вона відчинила — і аж рота відкрила від здивування.

Віка виглядала приголомшливо: коричнева сукня з глибоким V-подібним вирізом, підбори, ідеально вкладене хвилясте волосся до пояса.

— Ти готова? — запитала Віка, оглянувши Софію.

— Так, я йду так.

— Ой, та ну! Я знаю, що в тебе є щось краще. Не можна таку фігуру ховати від світу! Ходімо вберемо тебе нормально.