Частина 2

Докуривши сигарету, яка наповнила її легені цим важливим, майже рятівним димом, вона загасила недопалок, вийшла з балкона й кинула швидкий погляд на годинник. Було давно за північ.

Софія увімкнула світло — мабуть, одразу в усьому будинку. Тут ніхто не жив від самого дня похорону. Мама з сестрою одразу повернулися до Іспанії, а їй просто не вистачало духу сюди приїхати. Тітка Ната мала б час від часу провітрювати дім, але він усе одно здавався похмурим — зовсім не таким, як у дитячих спогадах.

Вона занесла останню валізу з речами й увімкнула «Мертвий півень». Під ритмічні знайомі пісні справа пішла швидше: Софія перевірила електроприлади, розклала куплені в супермаркеті продукти та піднялася до єдиної спальні, де залишалося ліжко. Багато речей вони віддали на благодійність після смерті рідних, зберігши лише те, що вважали справді цінним.

І ось вона складає одяг у шафу, в якій ховалася пів дитинства, та застеляє свіжу білизну на ліжко, де колись слухала найцікавіші в житті казки. Дім без них відчувався чужим.

Вона ще трохи поприбирала в кімнаті. Коли на годиннику була вже майже четверта ранку, Софія прочинила вікна, щоб впустити свіже повітря, і лягла. Через страшенну втому заснути вдалося миттєво.

На ранок вона прокинулася на диво сповнена сил. Одягнувши старі сірі спортивні штани та білий топ, Софія натягнула свої великі навушники й взялася за генеральне прибирання. Вона старалася робити все швидко, танцюючи зі шваброю під музику.

Близько другої дня її розваги перервав дзвінок з невідомого номера.

— Алло? — віддихаючись, запитала Софія.

— Алло, це Софія Гнатюк?

— Так. З ким маю честь говорити?

— Я Павло Степанович, адвокат вашого дідуся. Дізнався, що ви приїхали, і хотів би зустрітися, — пояснив чоловік спокійним, приємним голосом.

— А, так, я пам'ятаю! Звісно, — спантеличено пробубоніла вона. — Знаю, що мала б приїхати швидше... Коли ми могли б зустрітися?

— О, нічого страшного, головне — що ви вже тут. Чи зручно вам у вівторок? Я зараз не в місті, та й мені потрібно підготувати деякі документи.

— Так, безперечно. У вівторок, як вам буде зручно.

— Тоді я надішлю вам точний час і місце, зіронько.

Софія здивувалася. Три роки її так ніхто не називав. Побажавши гарного дня, вона скинула виклик і одразу набрала вже інший, добре знайомий номер.

— Це ти вже подзвонила Павлу Степановичу? — замість привітання запитала вона.

— Я, сонце, а хто ж! Якби чекала на тебе, ти б ще тиждень наважувалася, — пояснила мама.

Софія зітхнула й подумки погодилася: так діло дійсно піде швидше.

Вони поговорили ще кілька хвилин. Мама розповіла про сестру, яка вже в черговий раз «повірила у вічне кохання».

— Це вже восьме чи дев'яте? — посміхнулася Софія.

— Я перестала рахувати після четвертого, — засміялася мама. — Люба, а ти коли в когось закохаєшся

— Ма-а-ам...

— Ну я ж хочу, щоб тобі було краще! Твоя сестра у свої двадцять три мріє вийти заміж, а ти, серденько?

Софія закотила очі. Ну от, як завжди, все зводиться до цього.

Дізнавшись ще кілька побутових деталей про будинок та отримавши номери місцевих майстрів, Софія попрощалася з мамою — сподіваючись, що бодай на кілька днів. Вона справді любила маму й знала, що та бажає їй лише щастя. Але... дідько, які чоловіки? Вона досі пам'ятала того одного, через якого потім плакали всі: і мама, і сама Софія, і маленька Мія.

Нарешті закінчивши з прибиранням, Софія розставила все те, що накупляла по дорозі сюди: від маленьких килимків і скатертин до нових фіранок та декору для поличок. Дім одразу став затишнішим. Залишок речей вона віднесла до старої кімнати Мії, вирішивши розібрати їх пізніше.

Вона прочинила вікна й вийшла на подвір'я, щоб подихати цим неймовірним повітрям. Поруч із будинком розпросторився гарний сад із покішеною травою, а біля огорожі цвіли бабусині мальви та чорнобривці. Це знову сколихнуло дитячі спогади.

— Ти не плакса, заспокойся, — мовила сама до себе Софія.

Вона зварила каву, взяла книжку й пішла до саду на гойдалку, аби насолодитися хоча б завершенням цього важкого дня. Обов'язково треба буде подякувати сусідам за те, що провітрювали дім і вмикали опалення взимку. Вона звела погляд на будинок — красивий двоповерховий зведення з темного дерева, який доповнював кожен її спогад про дитинство.

Софія запалила цигарку й раптом почула, як рипнула брама. На подвір'я зайшла знайома жінка років сорока п'яти зі зібраним світлим волоссям і пухким обличчям. Вона була в дещо дивному хатньому костюмі у квітковий принт — мабуть, купленому на якійсь акції.

Софія сиділа так, що з вулиці її майже не було видно. Тітка Ната підійшла до машини, на якій учора приїхала дівчина, і голосно закликала:

— Софіє! Це ти приїхала, ніжбо? Дай-но я на тебе гляну!

Вона й справді була доброю жінкою. Виглядаючи господиню в дверях будинку, тітка Ната геть не чекала, що та підійде ззаду.

— Тітко Нато, як ми давно не бачилися! — привіталася дівчина, виходячи з саду.

Жінка трохи зойкнула від несподіванки, а потім сплеснула в долоні: — Ой, дівчинко моя! — і міцно її обійняла.

Софія запросила її до будинку.

— Ой, ти вже встигла тут усе до ладу привести! Ну молодчинка, — мовила Наталя, сідаючи за стіл. — Як ти, моє золотко? А красуня ж яка... На похороні ти геть розбита була.

 — Усе гаразд. От вирішила трохи змінити життя, — спокійно відповіла дівчина, наливаючи чаю собі й гості. — А ви як? Як ваші діти? У вас же двоє, так? 

— Троє! — зі сміхом виправила її тітка. — Ростуть і все більше псують мені нерви. 

— Чому ж ви так кажете? 

— Та найстарша моя, бідолашна, якраз проходить через розлучення... Це був жах, без сумніву. Син зараз служить, а найменшій уже сім. Вона така мила! Ти обов'язково маєш до нас завітати, — щиро усміхнулася Наталя. — Я впевнена, Вікторія буде дуже рада тебе бачити, вона ж завжди любила з тобою гратися...