Розділ 12. Теорема про неминучість

Марія подивилася на чек. Папір був легким, але здавався важчим за залізобетонні плити, про які так часто говорив Максим. Вона повільно взяла його... і розірвала навпіл. Потім ще раз і ще раз, поки дрібні білі клаптики не вкрили килим, наче передчасний сніг.

— Помилка в розрахунках, Максиме, — прошепотіла вона в порожнечу кабінету. — Я ніколи не працювала за гонорар. Я працювала за результат. А результат — це не акції.

Марія не сіла в машину. Замість цього вона скинула незручні туфлі на високих підборах і босоніж пішла через сад до маленького флігеля, де горіло єдине вікно. Там, серед пучків сушеної м’яти та запаху свіжого хліба, баба Галя сиділа за столом, дивлячись на порожню чашку.

— Галино Степанівно, — тихо покликала вона. — Я прийшла повернути борг.

Баба Галя повільно підняла голову.

— Гроші принесла? Чи нову «стратегію»?

— Ні, — Марія сіла на табурет навпроти. — Я прийшла сказати, що я — боягузка. Я все життя ховалася за цифрами, бо вони ніколи не роблять боляче. Якщо 2+2=4, це надійно. Це передбачувано. А ви... ви з вашою орхідеєю, солодким чаєм і пиріжками — ви живі. І Максим... він не проект.

Марія замовкла, ковтаючи клубок у горлі. — Контракт був справжнім, бо я боялася дозволити собі відчути щось інше. Але коли я сказала, що ви — мій дім... це було єдине речення за весь тиждень, яке не потребувало доведення. Мені не потрібні гроші вашого онука. Мені потрібно, щоб ви мені просто повірили. Не як спеціалісту. А як Маші.

Баба Галя довго мовчала, вивчаючи обличчя дівчини. Потім вона тяжко зітхнула і підсунула до неї тарілку, на якій залишився один самотній пиріжок. — Їж, «математико». Ти занадто худа для того, щоб витримати таку правду. А Максим... він зараз на фундаменті нового елеватора. Ідіот, весь у діда — коли йому погано, він іде туди, де пахне бетоном.

Будівельний майданчик під місячним сяйвом виглядав як скелет велетенської істоти. Максим стояв на краю глибокого котловану, дивлячись на арматуру.

— Машина вже мала бути на трасі, — сказав він, не обертаючись, коли почув кроки.

— Система дала збій, — відповіла Марія, зупиняючись за крок до нього. — Водій відмовився везти пасажира без багажу. А мій багаж... він залишився тут.

Максим повернувся. Побачивши її босу, зі слідами трави на сукні, він нахмурився. — Маріє, що ти робиш? Це нелогічно. Ти ж сама казала: «витрачені ресурси не повертаються».

— До біса логіку, Максиме! — раптом вигукнула вона, і цей крик відбився луною від металевих конструкцій. — Я розірвала чек. Я помирилася з твоєю бабою. І я стою тут, на бруді, у сукні за дві тисячі доларів, бо моє серце б'ється з частотою 110 ударів на хвилину, і жодна формула в світі не може це зупинити!

Вона підійшла впритул і ткнула пальцем йому в груди. — Ти сказав, що я вільна від зобов’язань? Так от, моє перше вільне рішення: я залишаюся. Не для холдингу. Не для діда. А тому що ти — єдина «складна теорема», яку я хочу розв'язувати все життя. Навіть якщо відповідь не зійдеться.

Максим дивився на неї кілька секунд, а потім раптом розсміявся — легко і щиро. Він підхопив її на руки, кружляючи над котлованом майбутнього елеватора 

Ти розумієш, що це означає? — запитав він, зупинившись. — Ніяких графіків поцілунків. Ніяких «зон демілітаризації». Тільки повний хаос.

— Я вирахувала ризики, — прошепотіла Марія, притягуючи його за краватку до себе. — Похибка допустима.

Їхній поцілунок не був під кутом біля дуба. Це був поцілунок на недобудованому об'єкті, посеред ночі, з присмаком пилу та справжнього, нічим не підкріпленого щастя.