Розділ 3. Архон

Смердюче горіле мастило. Сире залізо. Важкий пил. Запахи, які Лія встигла позабути, повернулися разом із цим місцем.

Краще адаптивний аромат жасмину чи свіжого кавуна, ніж цей дух занепаду.

Тривога потроху стискала горло, наче зашморг. Серце заходилося дедалі швидше. Навіщо він покликав ії? Звідки знає про секретний Протокол? Невже Аура прорахувала цей крок і навмисно заманює в пастку? Лія не знала, що лякає більше — зустріч чи власні думки, що залишилися без підказки в її голові.

Щось гучно ляснуло. Спалах. Софіт вирізав з темряви частину вулиці, і в його промені затанцював пил.

— Деміург у чистилищі? — озвався низький голос.

Витримавши театральну паузу, від тіні м'яко відірвався силует Архона. Його поява була чистим містичним перформансом. Він ішов так, ніби кожен крок був частиною вистави: підняте підборіддя, іронічний злам брів, плащ, що ковзав за ним хвилею. Відблиск софіта у його очах лякав більше за хорор із дитячих спогадів.

— Тож оплесків не буде?

Лія розгублено озирнулася. Позаду нікого не було.

Архон підійшов ближче і з широким, майже королівським жестом обійняв її. Вона знизала плечима і відійшла назад, впершись спиною в холодний метал. Саме в цей момент Лія подивилася на його долоні. І тривога поступилася місцем щемкому здивуванню.

На його пальцях — друкарська фарба, що намертво в'їлася в шкіру й забилася під нігті. А ще мікропорізи — сліди роботи з паперовими маніфестами, які в її світі вже вважали анахронізмом, реліктом втраченої епохи.

— Я вас знаю.

Архон помітив її погляд. Його очі весело примружилися — ніби фокусник упіймав глядача на розгадці трюку.

— Ти дивишся на мої пальці, Ліє, — його голос знову набув тієї магнетичної сили. — І твій бездоганний логічний розум уже все порахував, чи не так? Завіса впала. Немає ніякої армії бунтівників. Немає тисяч «Вільних». Великий Архон виявився старим диваком із купкою маргіналів, що бавляться у революцію.

Відчула полегшення?

— «Театр Реальності», так? На ваші виступи квитки перепродавали утридорога. Навіть у залу на три тисячі місць неможливо було потрапити.

— Так, люба. З тих часів нічого по суті не змінилося. Світ - театр, і люди в ньому — актори. Я лише нагадував їм, які ролі грати. Проводив своє «Фрідом Шоу» зі сцени. Тримав у тиші тисячи душ.

Він помітив її погляд і на секунду опустив очі. Інстинктивно провів долонею по волоссю, поправляючи зачіску. Вправно відкинув плащ назад. Стара звичка для ефекту.

— А твоя Аура підсадила їх на безкоштовний спокій. І тепер мій «Майстер Гри» нікому не потрібен. Система сама грає за них.

Він зробив крок ближче і пронизливо глянув Лії в очі.

— Ти також відчуваєш це?

— Я прийшла, бо ти згадав про мій Протокол, — тихо сказала Лія, намагаючись тримати голос рівним. — Чого ти хочеш, Архоне? Знову збирати стадіони? Повернути часи, коли твоє слово ставало законом для натовпу?

Архон різко розвернувся — його плащ зметнув хмару пилу в промені софіта. Він закрокував простором, жестикулюючи, ніби сцена під ним раптом розширилася до масштабів античного театру.

— О, так! — вигукнув він, і в його очах спалахнув колишній шалений блиск. — Я справді хочу овацій! Я знову хочу відчути як затамовує подих тисяч людей! Це наркотик, Ліє, від якого немає ліків. Але хіба мій егоїзм скасовує мою правоту?

Він раптово зупинився за крок від неї.

— Твоя Аура… вона бездоганна. Вона дала їм усе. Лакшері-комунізм. Жодних заторів, жодного голоду, жодної попелиці на рослинах. Але подивись на них, Деміургу. Вони не живуть.

Лія мовчала.

Архон усміхнувся — сумно, майже співчутливо.

— Вони проковтнули твоє щастя, як повітря. Ти прибрала ентропію потреби — але разом із нею прибрала й авторство. Рай Аури — стерильний лепрозорій для душ. Хто ми? Маріонетки в їі алгоритмах?

Він торкнувся пальцем її грудей — там, де під ребрами калатало серце.

— Ось що робить нас живими. Свобода, Ліє. Вибір, де кожне рішення — твоє, а не оптимізований шлях до комфорту.

Архон відступив і розвів руки, ніби звертався до невидимого залу.

— Тож грай свою гру, Деміургу.

Усмішка торкнулася кутиків його губ.

— Не будь декорацією.

Слова Архона били по сумнівах, які Лія безуспішно намагалася заглушити весь день.

— Але я дала їм простір для творчості. Немає більше потреби нищити один одного через ресурси.

— Для якої творчості?! — Архон іронічно розсміявся, закинувши голову. — Вони разом із ШІ створюють серотонінову музику, яка нікого не ранить і нікого не змінює. Справжнє мистецтво народжується з крику, Ліє! З бруду, з нерозділеного кохання, з жаху перед смертю. Ти дала їм вічне літо. І що далі?

— Якщо і так — що це змінює? Ти пропонуєш повернути голод? Війни? Страждання заради великого мистецтва?

Архон примружився, розглядаючи її, наче рідкісного жука під лупою.

— Та ти навіть собі не довіряєш.

Він підійшов ближче.

— Чому ти прийшла сюди без свого кишенькового бога в голові? Знаєш, чому? Тому що я правий. Тому що сама задихаєшся в цьому солодкому полоні. Твій перший протокол — захистити людство від нього самого. Але захистити від болю означає захистити від життя.

Лія згадала листівку.

«Любов, яка не терпить болю — чи не найстрашніша з усіх?»

Його рядки, надруковані на папері, не загроза системі, а вирок її власному рішенню. На жаль, вона відчувала щось схоже ще до цього чоловіка. Його гігантське еґо вимагало сцени, але поранена гордість вловила те, що вона сама боялася назвати вголос.

— І які твої вимоги? Відключити Ауру. Щоб люди знову страждали - а ти лікував їх зі своєї сцени?

Архон обійшов її повільно, майже ритуально. Зупинився.

— Людина, яка віддала свою долю машині, зрештою віддає їй і право бути собою. Але якщо ми віримо в себе ... — Він підняв погляд угору, ніби шукав підтримки в небі. — Вірячи Богу, який створив нас за Своїм образом і подобою, ми маємо бути творцями власної історії. І я готовий довести це перед усіма.