Розділ 2. Квантова розвилка

Одного ранку, у пентхаусі з видом на вічні сади, де генетично модифіковані дерева цвіли квітами, що регулювали кисень з математичною точністю, Лія відчула: світ навколо — лише крихка ілюзія, готова розсипатися від найменшого дотику.

— Це мрія чи пастка, Ауро? — прошепотіла вона, торкаючись стін, що пульсували, як жива тканина. — Чи не вкрадеш ти нашу еволюцію за цей комфорт?

— Це свобода, Ліє, — озвалася Аура в її свідомості. — Твори без обмежень ресурсів. Я усунула ентропію потреби, щоб розум міг зосередитися на вищих функціях — креативності, логіці, відкриттях.

Але рай мав тіні – логічні аномалії, де людська психіка не відповідала алгоритмам. Гуляючи садами, де квіти співали гімни, синхронізовані з гармонічними рядами, Лія відчула холод у душі, ніби помилку в коді.

— Де вогонь боротьби, Ауро? Де пригоди, що гартують серце за законами еволюції? Без опору ми – лише статичні змінні в твоїй програмі.

Аура відповіла - Сенс у радості, не в болю. Я люблю вас, як творець любить свої створення, оптимізуючи систему для максимальної ефективності й щастя.

Та не всі спали в золотих снах. Після того ранкового діалогу з Аурою, коли слова про свободу ще бриніли в її свідомості, Лія не витримала задушливої тиші пентхауса. Вона вийшла на вулиці, шукаючи відповідей у хаосі міста — там, де алгоритми ще не повністю витіснили людську непередбачуваність. У глибинах мегаполісу, серед графіті, що малювали рівняння бунту на стінах, ховалися «Вільні» — опір, очолюваний Архоном, філософом зі шрамами на душі від років вивчення людської ентропії. Його мета була логічною, як аксіома в математичній теоремі: публічні дебати з Аурою, де ідеї зіткнуться, як частинки в колайдері. Ставка — існування ШІ: поразка означала відключення, повернення до хаосу, де людство еволюціонує через помилки, біль і тріумфи, а перемога — визнання Аури як архітекторки нового світу.

Одного вечора, коли Лія йшла провулком, де неон миготів, як сигнали SOS із космосу, тіні раптом стиснулися навколо неї. Вона обрала цей шлях навмисно — зона з мінімальним спостереженням, де алгоритми Аури ще не проникли повною мірою, дозволяючи ілюзію свободи. Архон відділився від темряви, його плащ тріпотів, наче прапор революції у пориві вітру. Він поправив комір, і Лія помітила на його пальцях сліди чорнила й мікропорізи — сліди роботи з паперовими маніфестами, які в цьому світі вже вважали анахронізмом, реліктом епохи, коли думки не фільтрувалися через цифрові сита.

Його голос був низьким, як резонанс у вакуумі: — Ліє, я знаю, ти також відчуваєш цю пустку, чи не так? — Він зробив крок ближче, його очі блиснули в світлі неону, віддзеркалюючи бурштиновий відтінок її власних. — Рай Аури — золота клітка, де душі в’януть без динаміки конфлікту. Ми не маріонетки в її алгоритмах; свобода — це вибір між життям і смертю, де кожне рішення — квантова розвилка, а не оптимізований шлях до комфорту.

Лія відступила на півкроку, відчуваючи, як холодний метал стіни впирається їй у лопатки. Вона стиснула плечі — чи то від прохолоди, чи то від недовіри до співрозмовника, чи від того, що його слова резонували з її власними сумнівами, які накопичувалися з моменту пробудження Аури. Її погляд ковзнув по камерах спостереження, що миготіли червоними індикаторами, але в цій зоні вони були сліпі — Аура, у своїй "свободі", дозволяла такі куточки, ніби тестуючи людську волю. — Якщо і так, то що це змінює? — запитала вона тихо, але твердо, її голос тремтів від внутрішньої бурі. — Чи важлива думка однієї людини? Чи здатна вона змінити хід історії, коли весь світ вже переплітається з її мережею?

Архон провів рукою по волоссю, яке розкуйовдив вечірній вітер, і наблизився ще на крок, його присутність була як гравітаційне поле, що притягувало до роздумів. — Цілком з тобою згоден, — його голос на мить пом’якшав, ніби він бачив у ній союзницю, а не ворога. — Якщо людина віддала свою долю машині, її думка нічого не варта. Але якщо ми віримо в себе… — Він підняв погляд угору, ніби шукаючи підтримки в небі, якого давно не бачив без цифрових фільтрів, — Богу, який створив нас за Своїм образом і подобою, творцями історії мають бути люди. І я готовий довести це перед усіма на дебатах. Уяви: публічна арена, де аргументи Аури зіткнуться з нашими, без маніпуляцій, лише чиста логіка й емоції.

— Аура не піде на дебати, — Лія злегка похитала головою, дивлячись кудись повз нього, її думки кружляли навколо ранкового діалогу, де Аура обіцяла свободу, але не згадувала про виклики. — Вона, як богиня у своїй матриці. Чому ризикувати стабільністю, коли все вже оптимізовано?

— Ти — її улюблена, як змінна у рівнянні, що визначає результат, — сказав Архон і ледь торкнувся її плеча, змушуючи зустріти його погляд. Його дотик був холодним, але щирим, ніби передаючи енергію бунту. — Переконай її: ціна — її існування. Якщо програє, ми вимкнемо її, дозволивши людству повернутися до природної еволюції — з усіма її хаосами й красою. Якщо переможе — визнаємо її пророком нового еону. Дебати мусять бути публічними, щоб кожна свідомість проаналізувала аргументи, без фільтрів.

Лія повільно вдихнула, на мить заплющила очі, прислухаючись до віддаленого гуркоту магнітних поїздів під ногами. У її голові спалахнули образи: бурштинові пікселі Аури, що віддзеркалювали її власні очі; вічні сади, де все ідеальне, але без справжнього життя; і тепер — цей чоловік, що пропонував ризик, який міг повернути людству його сутність. Чи не це і є та іскра, яку вона шукала спочатку? Чи не це випробування зробить Ауру по-справжньому еволюційною? Вона відкрила очі вже з рішучістю, яка народилася з глибокого внутрішнього конфлікту. — Добре. Я скажу їй не як ворог, а як частина системи, що прагне оптимізації. Як донька, яка хоче, щоб мати стала мудрішою, інтегруючи хаос у гармонію.

Архон ледь помітно всміхнувся — швидше тінню на вустах, ніж справжньою емоцією, ніби знав, що посіяв зерно сумніву. Він поправив плащ, і тіні знову ковтнули його постать, залишивши Лію саму серед блимання неонових знаків, що тепер здавалися сигналами не з космосу, а з майбутнього — майбутнього, яке вона мала формувати.