10.

Тетяна до кінця дня намагалась домовитись, щоб їй змінили кімнату.

« Напевно, то якийсь дивний збіг обставин, що вільна кімната залишилась тільки поряд з ним. Жорстока несправедливість.» - думала Тетяна, продовжуючи стояти біля ресепшену і вмовляти дівчину ще краще подивитись. Але, приємна дівчина, чергово посміхаючись була непохитною.  Конференція, всі номери зайняті і треба заспокоїтись. Тетяна ну ніяк не хотіла заспокоюватись. Всередині всі почуття обурювались, підштовхуючи к діям. В цю саму мить це стало ніби метою життя і Тетяна ну ніяк не хотіла здаватися. Бо те, що було пов’язано з Олегом, завжди приводило її до поразки, а він завжди перемагав.

Люба підійшла до неї.

     - Чого ти ще тут?

     - Я хочу переїхати в іншу кімнату, але всі вже зайняті.

Тут Тетяні прийшла на її думку дуже гарна ідея, яку вона запропонувала Любі, підхопивши її під руку.

     - А може ми з тобою поміняємось кімнатами?

Люба якось дивно на неї дивилась і Тетяна ніяк не розуміла цього її погляду.

      - Напевно не варто.

      - Чому це?

     - Тому, що не потрібно мене вплітати туди куди не слід.

      - Що ти маєш на увазі?

     -   Я не хочу ставати між вами, бо якщо б менше людей впліталися в відносини двох, може ми б з чоловіком не розійшлися.

Тетяна уважно роздивлялась обличчя Люби і ніяк не могла зрозуміти до чого ж вона хилить.

      - Не розумію. Яких наших відносин?

 - Васильєва, пробач мені будь ласка, але чи ти сліпа зовсім чи дурна трохи, я ось ніяк не можу зрозуміти. Чи ти зовсім не розумієш, що ти йому завжди подобалась? Так, він може про це і не казав прямо, але про це всі завжди знали. Звичайно, зважаючи на ваше різне соціальне становище в студентські роки, ти не могла звернути свою увагу на нього… - промовляючи останню фразу Люба, з обережністю на неї подивилась.

Тетяну наче облили крижаною водою, її почало трясти.

 - Що за нісенітниці ти верзеш? Зовсім з глузду з’їхала від заздрощів. А я вже майже повірила, що ти змінилася. Та він завжди мене ненавидів більше за інших, постійно піднімаючи на сміх мої ствердження. Принижуючи перед іншими. Та, що це я маю виправдовуватися! Ви наче з Юлею змовились, захищаючи його.

Тетяна не стала чекати відповіді Люби, швидко виходячи з будівлі.

Якщо чесно, їй вже було все одно на конференцію, яка напевно вже закінчувалась сьогодні. На вечерю, яка потім повинна була розпочатися. На відчуття голоду, яке неодмінно прийде пізніше. Їй просто необхідно було провітрити себе, заспокоюючи власні почуття.

Повітря, яке потрапило в легені було інакшим ніж у місті, свіжішим і прохолоднішим, даруючи короткочасне полегшення. Навколо будівлі були ялинки, яким здавалось не було не кінця ні краю. За будівлею знаходилось прекрасне озеро, яке зараз у сутінках було майже чорним. На мить Тетяна все ж відволіклась від думок, милуючись навколишнім краєвидом.

В кімнату повертатися не хотілось, бо там би вона стовідсотково зустріла би Олега, якого зараз просто не могла бачити, відчуваючи, що не зможе втриматись і наговорить якихось дурниць.

« Про це всі давно знали….»

« Звичайно, зважаючи на ваше різне соціальне становище в студентські роки…»

Проносились в неї в голові слова Люби.

«А в неї самої хтось поцікавився, як це бути дочкою заможних батьків, яких майже ніколи не має вдома? І ти постійно відчуваєш жахливе відчуття самотності, майже втрачаючи себе, тиняючись всіма цими незліченними кількостями кімнат, шукаючи батьків.»

« Які ставлять тобі такі великі планки, до яких ти майже ніколи не можеш дотягнутися! А якщо врешті вдається, батьки лише стримано посміхаються»

« Які не допомагають лише тому, що оточуючи можуть ненароком подумати, що це їхня заслуга»

Щодо Олега.

« Вибрав її назвати саме Фітолякою. Отруйною рослиною. Натякаючи напевно на щось? Ну чому ж не Хамомілою, наприклад? А саме Фітолякою? Може б тоді б було не так образливо?»

Тетяна присіла навприсядки на березі біля самої води. Тут було трохи проходніше ніж біля будівлі і Тетяна відчувши всю цю прохолоду сповна, охопила себе обома руками, щоб стало трохи тепліше.

Вона бачила частину власного відображення і воді, навколишню природу, небо. Рухома поверхня води показувала їй не чітке відображення самої себе. Сама собі вона здавалась якоюсь далекою і чужою. Розізлившись на це Тетяна вхопила камінь і кинула його у воду.

« А що вона не була цією отруйною рослиною?»

Вона сердилася на Олега за те, що він так точно охарактеризував її. Розпізнавши її швидше, ніж вона сама себе.

« Але ж ми самі врешті решт вибираєм, якими бути»

Сонце остаточно пішло з неба звільняючи місце для місяця.

Тетяна вирішила, що потрібно повертатися в кімнату і спробувати заснути, бо завтра хотіла прокинутись трохи раніше і піти до ванної, щоб ненароком не зустрітися з ним.